Сьогодні часто можна почути від молоді про потребу негайного переїзду до країн "кращих" і "багатших". Легко відступитися від рідного сьогодні, важко щось змінити на краще своєю працею. Та невже там, за кордоном, хтось чекає на нероб і любителів красивого життя?

По-іншому складалася доля українців на зламі XIX—XX століть, які змушені були емігрувати не тому, що не хотіли працювати, а тому, що так сподівалися врятуватися від голодної смерті, від жебрацтва; від страждань дітей. Не спокутувала їх чужина легким життям, знали вони, що їдуть у безвість, мучилися від розлуки з рідною землею. Саме цій темі присвятив один із своїх найкращих творів Василь Семенович Стефаник. "Камінний хрест" розповідає про переживання селянина з приводу еміграції.

Зібралися до Івана Дідуха в хату гості, та не на свято, а на розлуку: "Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив у кінці уступити". Не радіє ні сам ґазда цим змінам, ні селяни, перетворюються їхні проводи на панахиду за ще живою людиною. Сповідується гостям Дідух, як перед смертю, все своє життя переповідає. І наймитував він, і у "війську служив, а як повернувся додому та на зароблені кошти купив на додаток до успадкованого від батька горба нивку, на якій тепер сини пораються, то став землю обробляти. Важко працював він, "вік свій збув на тім горбі", тягнув воза разом з конем. Там він і здоров'я позбувся, зігнувся, підвіяний вітром, за те й називали його в селі Переламаним. Таким був Іван Дідух, поважали його інші ґазди за працьовитість і важку долю.

Пригощає гостей хазяїн, а сам дякує кожному і перепрошує, що не на весілля синове довелося запрошувати, а на проводи в далеку дорогу. Забороняє плакати жінці, бо бачить, що для сліз ще буде достатньо часу, та й звинувачує її, що вона підбурила на мандрівку. Із селянських розмов розгортається перед читачами страшна картина: за цією землею важко жаліти, так вважають селяни, бо не тільки вже пшениця на ній не росте, а й сарана забула її, тільки податки ростуть.

Просить Дідух селян, щоб, як почують про їхню смерть, пом'янули й службу найняли на могилки. Зізнається він людям, що зробив могилки собі й дружині, а коло них хрест кам'яний поставив, важкий, аби горб його не скинув. Прощається Іван із селом і ніби себе ховає, прощається з найдорожчим — із землею, селом, хрестом своїм і горбом, на якому життя прожив.

Залишивши пам'ятник по собі, Дідух відчуває якесь полегшення: не зникне безслідно він у світах, а пам'ять про нього залишиться серед людей, добрим словом пом'януть його, побачивши хрест.

У творі камінний хрест набуває символічного значення. Він уособлює всю долю народну, важку і страдницьку. Цей хрест — то пам'ятник усім українцям, що згинули на чужині, поринувши у невідомість. Автор натякає на хресний шлях кожної людини.

Кожний мусить нести свій хрест до останньої миті,, терпіти витівки долі. Це нагадування і тим, хто сьогодні планує легко втекти від проблем у кращі країни, це пересторога: рідна земля — це пам'ять і життя, а чужа земля — це далека могила, невідомість і нові поневіряння.