Дослідники творчості В. Стефаника стверджують, що у письменника було два чітко розмежовані періоди: перший припадав на 1897-1901, а другий на 1916-1933 рр. Чому ж він так довго не писав? Чому мовчав аж п'ятнадцять років? Мабуть тому, що людська психіка не може бути у постійному напруженні від людського страждання. Письменник переживав болі інших, неначе свої, і надмірна чутливість була причиною нервового виснаження митця.
1914 року почалася Перша світова війна. І так уже складалося, що будь-яка війна для України, яка була розділена між ворогуючими імперіями, перетворювалася на братовбивчу. Стефаник не міг не відреагувати на зміни в суспільстві, і після багаторічної перерви у нього "знову народилося слово". Одна за однією з'являються новели, що мають антивоєнний характер.

А після війни приходить нове лихо - окупація західноукраїнських земель польськими військами на чолі з маршалом Пілсудським. І йдуть на смерть сини воювати за Україну, адже захист рідної землі - це найвище призначення людини.
Андрій та Іван - сини старого селянина Максима - пішли воювати за Україну. Старший Андрій був розумний і відважний. Коли батько запитав, за яку Україну він іде воювати, Андрій показав на землю - оце Україна. А потім приклав шаблю до серця - "отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати". Попросив у матері білу сорочку, чистої води умитися, неначе відчував, що більше не повернеться до рідної хати. Старий Максим розумів, що сини повинні захищати рідну землю, і тому відправив на війну разом із старшим меншого сина Івана.

Обидва воїни загинули, жінка не витримала горя - померла, а старий Максим не може змиритися із втратою "і відтогди все кричить і на полі, і в селі". Він кричить на коней, на землю, на свою покалічену ногу, на хліб, на жайворонка, який високо над головою співає йому пісню. Не хоче самотній батько їсти черствий кусень хліба, слухати спів жайворонка, спілкуватися з людьми. Він готовий душу продати, босим іти шукати могили своїх соколів. Криком Максим хотів заглушити свій біль за синами, за втраченим життям, розбудити Бога, щоб показав Всевишній, де могили його дітей.
Максим промовляє до тих невідомих йому дівчат, які любили Андрія й Івана. Може, яка має малу дитину-байстря, то хай принесе. Дід на пелюшки порве найтонше полотно. А якщо немає дитини, то він на дівочих губах побачить поцілунки своїх синів, а з очей виловить їхні образи.

Та немає синів, немає невісток, немає їхніх діточок і навіть жодної звістки не дійшло до старого батька. У його хаті запах пустки, бо нікому розтопити піч, зварити куліш. Максим у молитві звертається до Матері Божої, яка мала сина і теж втратила його, бути його "газдинев", сісти за столом "з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках..." Батько нагадує Діві Марії, що вона заради людей віддала одного свого сина, а він двох.
Останні слова Максима свідчать, що, попри все своє горе і відчай від втрати синів, він розуміє їхню велику місію. Його Андрій та Іван загинули за Батьківщину, боронячи рідну землю від ворога, а тому зрівнялися у своїй величі з Сином Божим.