В. Стефаник реалістично зображував у своїх новелах життя селян Західної України, тяжке і нужденне, сповнене цілоденної праці. На очах читача проходять одна за одною трагедії, викликані постійними нестатками. Зокрема, в новелі "Камінний хрест" селяни, втративши всі свої сили і здоров'я на рідній землі, збираються шукати легшого та кращого життя за океаном — у Канаді.

Наприкінці XIX століття дійсно багато українських селян продавали свої домівки і землю, повіривши рекламам різноманітних агентств. В листівках, що поширювалися по селах, говорилося про райські землі Бразилії та Канади, яка безкоштовно роздається усім бажаючим. Така реклама потрапила і до рук синів Івана Дідуха. "Сини, уважаєте, письменні, ти як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь мапу, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали", — скаржиться він сусідам. Отже, в основі новели лежить історична правда про так звану першу хвилю еміграції наприкінці XIX сторіччя.

Життя Івана Дідуха могло бути життям будь-якого селянина того часу. Молодого парубка забрали до війська, повернувшись додому, він не застав живими ні батька, ні матір, бо тоді служили багато років. Отримавши свій спадок — ниву на найвищому і на найгіршому горбі у селі, Іван починає тяжко працювати. Надбавши трохи грошей, він одружується, народжує синів, купує собі ще землі, таким чином, стає справжнім ґаздою. Але продовжував працювати на горбі, впрягаючись разом із своїм конем, тягав нагору снопи з поля та гній. На цьому горбі він підірвав своє здоров'я: став Переломаним, тобто зігнутим. І ось, піддавшись вмовлянням синів і жінки, Іван збирається у далеку дорогу. Якщо не зважати на деякі деталі, то перед нами типове життя українського селянина. Як письменник-реаліст, В. Стефаник не міг відійти від історичної правди, але зрозуміло, якщо б він не додав до цього вимислу, то перед нами був би нарис з історії або народознавства.

В. Стефаник розкриває свого героя у монолозі перед усіма ґаздами і ґаздинями, яких він зібрав, щоб попрощатися. Іванові дуже тяжко прощатися з рідною землею, з друзями. Він боїться, що у його смертну годину ніхто не згадає про нього. Тому просить, щоб як тільки до селян дійдуть відомості про його смерть, що вони пом'янули його та замовили в церкві обідню. Розуміючи, що він або-його жінка можуть померти ще в дорозі, Іван заздалегідь прощається з нею і просить вибачення за все погане, що вона від нього, можливо, зазнала. Але найголовніше в цій сцені — його розповідь про горб, на якому він вкоротив собі віку і стратив здоров'я: "Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на кім свій вік спендив і окалічівєм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную". Саме тому востаннє він впрягся у візок, щоб підняти на горб камінний хрест, на якому вписав своє і жінчине ім'я.

Камінний хрест, на мою думку, символізує тяжке життя цього селянина, більшу частину якого він провів на горбу. Він ніс свій тяжкий хрест у прямому і переносному смислі. Хоч як далеко не зібралися Дідухи, але Іван, поставивши хрест, мовби підкреслює: його душа залишається тут, на тому місці, яке найрідніше його серцю.

Вся сцена від'їзду починаючи від монологу Івана і розповіді його про камінний хрест і закінчуючи прощанням із хатою та хрестом на горбі, — це є художній вимисел.

І саме завдяки поєднанню історичної правди і художнього вимислу В. Стефаник досягає найкращого ефекту, бо зміг показати еміграцію як справжню трагедію для старих селян, що навіки прикипіли душею і тілом до рідної землі.