У художній літературі є багато творів, які не залишають читачів байдужими, які не просто хвилюють, а вражають і навіть приголомшують. На мою думку, це можна віднести до творів Василя Стефаника про долю галицьких селян. Справді, важко знайти інше слово, щоб передати враження від них. Бо ці твори саме приголомшують!

Хіба можна залишитися спокійною, прочитавши перше речення з «Новини»: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку». А далі — страшна історія цього злочину нещасної, доведеної до відчаю людини.
Новела — особливий жанр. Це зовсім короткий твір, в якому розповідається про одну подію, з малою кількістю персонажів. Тут нема докладних описів і пояснень, до яких ми звикли, читаючи романи і повісті Панаса Мирного або Нечуя-Левицького. Але ж як виразно ми уявляємо героїв новели. Журба і злидні, неможливість нагодувати дочок зробили з Гриця страдника. «Почорнів. І очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ». Лише дві деталі — чорне обличчя і очі — називає письменник, а ми вже яскраво бачимо постать нещасного батька, який зумів у цих умовах знайти лише один, найстрашніший, вихід.

Ніде не говорить В. Стефаник про батьківські почуття Летючого. Важливу роль відіграють самі деталі: він зубами «скреготав» так, аж гомін лугом розходився, камінь важкий давив йому груди...Немає сумнівів, що Гриць — люблячий батько. Та від цього стає ще страшніше: яким же повинен бути відчай, щоб зважитися на вбивство рідної дитини! Що ж це за держава, в якій можлива подібна трагедія! Так, маленька новела стала вражаючим документом, спрямованим проти суспільства, де проста людина нікому не потрібна, не має ні захисту, ні підтримки. Не менше вразила мене новела «Сини». Це хвилююча розповідь про долю самотньої людини. Старий батько втратив на війні двох синів. Не витримавши розлуки з дітьми, померла мати. І ось він зовсім один. Розмовляє хіба що з самим собою і кіньми. А ще — з Богом, в якого він просить, аби показав, де знаходяться могили синів.

У творах В. Стефаника всі герої — нещасні люди, страдники, ображені, принижені. У більшості з них нема надії на щось світле, хороше. Навіть Іван Дідух, герой «Камінного хреста», який вирушає з сім'єю до Канади розпочати нове життя, зовсім не сподівається на щастя. Навпаки, свій переїзд він сприймає як трагедію, як розлуку з рідним краєм. Камінний хрест він витягнув на той горб, який обробляв усе своє життя. Це його символічна могила, надія на пам'ять про нього, вигнаного бідою з села у невідомі краї.

Дуже влучно сказав про новели В. Стефаника О. Горький: «Коротко, сильно і страшно пише ця людина». Так писати може тільки справжній майстер, талановитий художник і дуже вразливий чоловік. Щоб схвилювати читача, треба самому авторові мати щире серце, відкрите для людського горя. Ось чому новели В. Стефаника і сьогодні хвилюють, викликають співчуття до галицького селянина і виховують бажання допомогти всім, кому важко.