Василя Стефаника вважають майстром соціально-психологічної новели, ставлять поряд з майстрами світової літератури. Він був новатором у літературі — його твори короткі, стислі, проте надзвичайно драматичні й напружені. Стиль письменника експресіоністичний, тобто такий, що впливає на емоції читача, створює в його уяві яскраві вражаючі образи.

Майже всі твори Стефаника присвячені темі важкого життя галицького селянства, що жахало своєю безвихіддю. Письменник добре знав усі проблеми селян, бо і сам походив зі селянської родини, він захищав інтереси свого народу не тільки на літературній ниві, але й як народний обранець до австрійського парламенту. Пішовши у політику, він припиняє писати, проте ті жахливі речі, що коїлися під час Першої світової війни, те, що до всіх страждань людських додається ще й смерть від куль та вибухів, примушує його знову взятися за перо.

Кожна новела Стефаника — то трагедія якоїсь людини, сповнена болем розповідь про чиїсь життя. Письменник рідко вдається до розлогих оповідей, мало тут зовнішніх подій, не висловлює він і власну думку з приводу тієї чи іншої ситуації. Головними для нього є почуття, думки і спогади героїв, бо саме через них розкриває письменник сповнений смутку і горя світ гуцульського життя.

А причин для смутку в покутських селян було чимало: зубожіння призводило до того, що багато хто з них був змушений продавати хату та останній шмат землі («Синя книжечка»), шукати щастя за кордоном («Камінний хрест»); селянських синів забирали до австрійської армії, де над ними знущалися так, що багатьох доводили до самогубства («Виводили з села», «Стратився»); а дехто був уже не в змозі бачити, як пухнуть від голоду власні діти та йшов на злочин («Новина»).
Семенин Антін з оповідання «Синя книжечка» продав усе своє майно й отримав синю книжечку-посвідчення про особу. Проте гірким було його прощання з рідною оселею: напився він з горя, згадуючи свою дружину і синів, після смерті яких і почав він пити, розтринькуючи останнє майно. Майже вся новела — то монолог Антона, що з болем у серці залишає останні згадки свого колишнього життя: «Йду я з хати, геть цапком вже віходжу, та й поцілував поріг, та й іду. Не моє — та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Було моє, а тепер чуже».

Лишився без дружини й герой написаної на основі реальних подій новели «Новина» Гриць Летючий, слова маленьких доньок «Дєдю, ми хочемо їсти» роздирали йому серце. Гриць був любля чим батьком, він хотів би, щоб його дівчатка були ситі та здорові, але нічого не міг зробити для цього. І в його затьмареному голодом мозку з'являється думка, що кращим виходом для всіх була б смерть. Автор підкреслює, що героя штовхає на злочин не ненависть, не бажання зняти з себе відповідальність за дітей і навіть не божевілля, а любов. І це є найжахливішим. Ця новела, мабуть, найбільше вразила мене. Дивно, що тут немає авторських відчуттів, письменник лише передає факти, зупиняється на розкритті внутрішнього світу героя, показує, як формується в нього думка про вбивство, але робить це настільки майстерно, що не залишає байдужим жодного читача.

Багато горя принесла українцям і світова війна. Цій темі присвячено багато творів другого періоду творчості Стефаника. Новела «Сини» — то сповнений болем монолог — плач батька, що втратив своїх синів на війні, «Діточа пригода» — жахливий епізод кривавої війни, яка відбирає останні надії, робить дітей сиротами. Особливо вразила мене така деталь: маленька дівчинка ще не розуміє, що мама померла, але їй хочеться їсти і вона їсть хліб, змочений кров'ю вбитої матусі. Що може бути більшим підтвердженням жахливості й потворності будь-якої війни.
Василь Стефаник всю свою творчість присвятив українському народові, і кожен його твір — то зойк відчаю, трагедія одного, що була спільною для багатьох.