Багато сказано й написано про нелюдські страждання українського селянства. Цій темі присвятили свої твори Марко Вовчок і Юрій Федькович, Леся Українка й Іван Франко, Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський та багато інших письменників. Але найвагоміші, мабуть, твори Василя Семеновича Стефаника. Написав він мало: приблизно сімдесят новел, але написав багато, бо сказане ним — велике й величне. «Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. ...За них я буду писати і для них». Дорога до людей стала його долею, і цю дорогу любив В. Стефаник над усе.

Усі найболючіші проблеми знайшли відображення в новелах письменника: обезземелення селян, зубожіння, постійні нестатки, злидні, голод, хвороби й смерть дітей, одинока незахищена старість, масова еміграція селянства до Канади, Америки, рекрутчина, пияцтво тощо. Галицькі селяни не могли навіть податися робітниками на якісь підприємства, як це робили злиденні селяни на східних землях України. Втрата землі означала жебрацьке животіння чи еміграцію.
«У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася...» — страшнішої трагедії важко вигадати, а, як ми знаємо, майже всі свої твори В. Стефаник писав за фактами, які мали місце в житті. Батько вбиває своїх дітей, бо несила йому дивитися, як повільно гинуть вони від голоду, холоду, безнадії. Хвороба не схотіла забрати їх, хоч дивитися на дівчаток було «страшно і жаль». Мерцями вважаються діти Грицеві, він лякається цього, але смерть урятує їх від ще тяжчих мук.

Як передати страждання іншого батька (новела «Сини»), сини якого загинули на війні? Він залишився один на всьому світі, тому й сприймаються правомірно його зневірливі обвинувачення на адресу Бога, який одним сином пожертвував, а в батька обох забрали. Невимовні страждання матері, яка відчуває, що йде з життя, і турбується про маленьких дітей, яких залишає (у новелі «Кленові листки») самих. Єдиний спадок, що вона може їм дати, — це заповіт любити й берегти одне одного: «У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала між діти і цілувала їх...»
Не міг оминути письменник і теми вимушеної еміграції українських селян, яка в кінці XIX століття набула масовості. В. Стефаник часто виходив на вокзал і на власні очі бачив жахливі поневіряння земляків, що вирушали шукати кращої долі. Більшість із них так і не досягала вимріяного, гинула в дорозі, жебракувала на чужині.

Описує новеліст переживання Івана Дідуха, якого діти змусили емігрувати, у творі «Камінний хрест». Кульмінацією є божевільний танок Дідуха із дружиною, в якому виливається весь біль чоловіка, вся туга за рідною землею, на якій поклав він усе своє здоров'я (називають його Переламаним за зігнуту від праці постать), свою молодість. Іван Дідух залишає по собі камінний хрест на могилі, аби пам'ятали його селяни, поминали на свята. Розуміє він, що життя скінчилося: «Не хотіла йти на цю Канаду, — говорить Дідух жінці, — то підемо світами і розвіємося на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде...» Великої ваги набирає в новелах В. Стефаника те, що він говорить мовою своїх персонажів, плаче разом з ними. Саме тому його творам віриш, вони викликають співчуття й біль від страждань рідного народу.

Василь Стефаник не ставив перед собою завдання всебічно змалювати галицьке село на зламі століть і українську родину, але з поодиноких новел і складається цілісна картина жахливого існування селянства на Галичині. У його новелах немає ніякої надзвичайної краси, кожний його твір — це картина трагедії разючої бідності, безнадійної самотності, невимовної туги від роз¬луки з рідною землею, це світ, повний смутку і водночас безмеж¬ної любові до людей.