«Стефаник, один із найцікавіших українських письменників XX століття, навчив мене пильно вглядатися в людську душу. Василь Стефаник, як і Хемінгуей, залишається недосяжним взірцем для сучасних новелістів...», — писав видатний поет сучасності Іван Драч. «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина», — сказав російський письменник Максим Горький, прочитавши новели Стефаника. Справді, лаконізм вислову досягає у Стефаника крайньої межі, за якою — глибока прірва людського горя, страждань, важких переживань. Щоб збагнути отой лаконізм, можна звернутися до єдиного рядка. Цей рядок з того епізоду, коли Гриць, кинув¬ши дітям кусень хліба, потрясає хату страшними прокльонами, які пронизують серце холодом і страхом. А що ж діти? «Дівчата не слухали татової бесіди (яке мирне слово!), бо таке було щоднини — і щогодини, і вони привикли», — пише новеліст. Що криється за цими словами? Голодні дівчатка не реагували на батькові крики, бо кусень хліба забирав до решти їхню увагу. Це — по-перше. А по-друге, батько лементував щодня і щогодини, очевидно, тому, що шукав виходу із свого жахливого становища, а його не було. І, по-третє, діти таки відчували, що не зі зла батько кидає на них ті тяжкі прокляття. Нас тут вражає кожне слово, кожен порух душі персонажів. Богдан Лепкий після прочитання новели писав, що в нього «мурашки побігли по спині. Тремчу цілий, як у пропасниці, й заспокоїтися не можу... лише бачу нашу землю, нашого хлопа і його велике горе». Так, страшно її читати, особливо коли згадаєш, що описувані події автор не придумав, а поклав в основу новели реальний випадок, коли батько, залишившись з двома малими донечками без дружини, в страшних злиднях, топить їх у річці, щоб урятувати від ще страшнішої смерті — голодної.

Стефаник — майстер художньої деталі. Згадаймо опис голодних дітей: «їли хліб на печі... здавалось, що кістки в лиці потріскають». Або ще такі: «очі у дівчат були... як олово», вони не їли, а «глемедали» хліб. Усі ці деталі свідчать про виснаження дівчаток голодом.

Дуже влучні, психологічно вмотивовані художні деталі розкривають важкий психічний стан батька, що замислив жахливе. «Почорнів», «очі запали всередину», «камінь давив на груди» — ці подробиці досить промовисті. Нарешті Гриць Летючий наважився здійснити свій намір, і на душі стало важче, нестерпно важко. Тому він і «йшов довго лугами» та й став на горі. Що побачив з гори: долину, луг? Ні, його увагу прикувала тільки ріка — « велика струя живого срібла». Він несе в собі і сумнів, і жаль, і жах. Батьківські муки страшні: «Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився», «чув на грудях довгий огневий пас, що пік у серце і голову».

Ця страшна трагедія викликає протест проти негідного становища людини на своїй землі, бажання щось змінити, кличе до пошуку виходу з тяжкого становища. Василь Стефаник виявив себе глибоким знавцем народної душі, складних тогочасних життєвих проблем. Він увібрав у своє серце людське горе, знайшов такі слова, «що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі». Недаремно «Новина» ще за життя автора була названа шедевром світової новелістики.