До Русова, який став батьківщиною славетного новеліста, ідуть літературні паломники з усієї України, з цілого світу. Припадають серцем до зболеного Стефаникового слова і п'ють цілющу воду зі Стефаникової криниці тієї, що й досі стоїть у його затишному обійсті. Звідти, де стоїть оселя письменника, видно, мов на долоні, все село. А на горбі, вдалині, бовваніє камінний хрест, — той, який дав назву одній з найкращих новел Василя Стефаника. «Камінний хрест» — відгук Стефаникового серця на трагічні для українського народу події, що відбувалися в його краї наприкінці XIX — на початку XX століття.
На Краківському вокзалі, проводжаючи земляків у далеку Америку, він бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі, чув захриплі від голосінь та зойків голоси матерів, які бігали і шукали в натовпі загублених дітей. У листах того часу письменник виливає свій безкінечний жаль, малює картини страшної правди. «Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх біль і муку», — писав до Ольги Кобилянської. З грудей вирилався зойк: доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла!

Новела «Камінний хрест» і була тими «сльозами та кривавим криком» народу, які Стефаник передав через монолітний образ Івана Дідуха. Написана по живих слідах і з живого реального факту, новела стала вражаючим документом тогочасної дійсності. Картини прощання головного героя новели з рідним селом написані майстром з такою силою, що й сьогодні, коли їх читаєш, стигне кров. Прощаючись із селом, хатою, клаптем поля на горбі, він мовби ховає себе і на знак цього виносить на той горб важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє і жінчине імена. У камінний хрест — символ його чесного трудового життя — він вкладає все найдорожче, що мав, а може, й власне серце.
Залишивши пам'ятник по собі на полі, рясно политому його потом, Іван Дідух відчуває якесь полегшення: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять про нього, вона залишиться на рідній землі. Камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу-трудівника. Він — пам'ятник тисячам українських селян, які так і не повернулися додому, засіваючи своїми кістьми чужі землі. Недаремно поміж емігрантами й досі так журно звучить пісня на слова Стефаникового побратима по перу Богдана Лепкого «Журавлі». «Заки море перелечу, крилонька зітру», — співається в ній. Пошук порятунку від неймовірних злиднів часто закінчувався драматично.
Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» і сьогодні кличе до роздумів. Знову емігранти-журавлі покидають Україну, тікаючи від безробіття, від безглуздя, яке діється в новій державі, вже на своїй землі. Знову — людські трагедіі'і розлуки і зневіра.