Стефаникове слово пробуджувало добро і гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу. Яскраве свідчення цього — новели письменника «Марія», «Сини», «Мати», «Межа», «Вовчиця». Чи не найбільш вражаючий із них твір — новела «Марія».
Початок століття приніс із собою і великі надії, і великі страждання. Розпочалася перша світова війна. Кривавий молох пожирав усе нові й нові жертви, поливав селянські ниви кров'ю, руйнував, нищив... Незвичайний талант і безмежна любов до України дали змогу В. Стефанику в короткій новелі відтворити всю глибину нашої національної трагедії — абсурдність братовбивчої війни, плюндрування цілого народу, роздертого поміж двох ворогуючих імперій, прагнення українців розірвати пута, що ними різні чужинці шість довгих століть уярмлювали народ. Стефаник на власні очі бачив, як цвіт нації — найкращі сини України — кладуть свої голови за її незалежність, соборність, державність. Ці історичні події і стали основою новели «Марія».

Один із синів героїні Стефаникової новели, ще до війни насипаючи з односельцями могилу Шевченкові (такі акції мали місце в багатьох селах Покуття та Галичини в 1914 році, коли святкували соті роковини з дня народження Кобзаря), «...виліз на сам вершечок та й так ладно говорив... що з цеї нашої могили будемо дивитися на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі».
Марія — не просто героїня однойменної новели, це символ самої України у вирі тих трагічних подій, «які судилися їй на велелюдних і драматичних роздоріжжях історії початку XX століття».

Ареною військових дій у 1914—1916 роках була Західна Україна. Села причаїлися, прислухаючись до глухого гуркоту гармат. Чоловіків мобілізували в цісарське військо, спустіли двори без господарів, завмерло громадське життя. Через села кілька разів проходили то російські, то цісарські війська. І всі грабували, зневажали, карали за слово, мовлене рідною мовою, за портрет Шевченка, знайдений у хаті. Тому, коли влітку 1916 року російська армія розгорнула новий наступ, люди почали тікати світ за очі, рятуючись від нових каральних акцій та грабунку. Письменник на власні очі бачив ту страшну картину, яку пізніше змалював у «Марії»: «...Цілий світ здурів. Люди і худоба. Тікало все, що жило. Ще зовсім недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мами несли за ними добуток... ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе. За сими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм дорогу до пекла показати».

Жорстокі вітри історії порозкидали Маріїних дітей в різні краї. Почуття жінок, які пожертвували своїми синами задля України, автор передає однією вражаючою метафорою: «Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли». Так образ Марії підноситься до символу самої багатостраждальної України, яка виборювала свою долю в жорстокому кровопролитті.