Драма "Украдене щастя", написана І. Франком 1891 року - це шедевр світової драматургії, в ній неперевершений талант письменни ка органічно поєднався із глибоким знанням життя народу. Коли читаєш цю п'єсу, постійно відчуваєш хвилювання і внутрішнє напружен ня, неначе знаходишся поруч із живими героями, стаєш співучасником трагічних подій, що так зримо і яскраво змальовано у творі. Ось, мабуть, чому я й досі знаходжусь під враженням цієї драматичної сповіді і знову й знову замислююсь над питанням: хто ж з героїв любовного "трикутника" окрадений найбільше?

Важко однозначно назвати позитивні й негативні образи п'єси через складність їхніх. Бо кожен з цих героїв протестує і бореться за своє щастя, на яке він має право; але всі вони самотні у своїй боротьбі, не розуміють, що помиляються, вбачаючи один в одному ворога. Я розумію, що кожен герой керується власними емоціями, але за їхніми вчинками я вбачаю дещо більше: Франко намагається через конфлікт персонажів показати зіткнення ворожих сил. Отже, і Анна, і Микола, і Михайло - жертви всеосяжного зла. Мабуть, тому кожного з них мені насправді жаль, хочеться зрозуміти і виправдати їх, що стали трагічними жертвами обставин тогочасного життя. Ці обставини були спричинені капіталістичною дійсністю, коли рідні брати заради привласнення батьківського спадку ламають долю і щастя сестри, не розуміючи (мені так здалося), що разом з цим вони руйнують долі ще двох чоловіків.

Перед нами постають спотворені долі і характери трьох люблячих людей, які кохають і страждають, поступаються власною совістю і нехтують загальнонародною мораллю, йдуть на зраду й злочин. І весь час, на мою думку, перед кожним з них постає проблема вибору - найважливіше і найважче випробування, яке не кожен персонаж драми може подолати з гідністю.
Ось чому ми підсвідомо виправдовуємо карний злочин Миколи Задорожного, цього боязкого, затурканого селянина, що, втративши рештки вікового терпіння, піднімає сокиру на жандарма, щоб помститися за приниження. Скривджена гідність проривається гнівом! У цій самій сцені ми бачимо, як в останні хвилини життя людська гідність розкриває перед "ворогом" потаємну добросердечність Михайла Гурмана: зарубаний Миколою, ледь живий, він дякує йому і бере його провину на себе.
Особливе ставлення у мене до Анни, на долю якої випадають найтяжчі муки у цьому "трикутнику". Зраджена братами, найріднішими їй людьми, вона упродовж свого життя іде тяжким шляхом випробувань: спочатку у неї відбирають у цісарську армію коханого, потім вона одержує листа про його загибель; вбита горем, без любові одружується. І раптом - повернення "загиблого" коханого! Щастя нарешті усміхну лося їй! Але - воно украдене... забувається все: і народна мораль, і присяга на вірність перед вівтарем. Бо над усе - сердечна клятва і почуття обов'язку перед Михайлом: "Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга." Так заявити може тільки сильна жінка.

Але повернути украдене щастя неможливо, бо зло, яке породило це "щастя", виявляється сильнішим за чисті людські почуття; воно однаково жорстке і безжалісне до долі кожного героя драми. У цьому, мабуть, і полягає відповідь на питання "Хто з героїв окрадений найбільше?" Зло - немилосердне: воно окрадає долі людей з однаковою силою.