Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні.

І. Франко 

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет казав, що "найзначніші твори мистецтва завжди були витворами доби занепаду, коли поступово нагромаджуваний досвід до решти оголював творчі нерви". Це у вищій мірі стосується творчості видатного українського письменника Івана Франка. "Поетова задача, —писав Франко, — з розрізнених явищ, які підпадають під наші замисли, створити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова ". Твори початку XX ст. пройняті глибокими філософськими роздумами про цінність людського життя, про долю людини та людства, про мораль та духовність тощо.

Поеми І. Франка зламу століть, навіть історичні, — це вже не історія факту, а скоріше історія душі, за висловом Я. Поліщука, "більш правосильна у своїй претензії на істинність ". Саме такою є поема " Мойсей" (1905 — час першої російської революції, яку І. Франко розглядав як шанс українців вернути собі власну батьківщину) — лебедина пісня великого майстра, пройнята високою патетикою почуттів, сповнена складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про життя і слово, посіяне в душах людей.

Поема "Мойсей" — це "духовний заповіт" поета своєму народові, але це також філософський роздум над долею землі, долею народу, долею кожної людини. Центральний персонаж — Мойсей, біблійний пророк, який вивів ізраїльський народ із єгипетської неволі. Дія поеми розпочинається у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяної землі в Палестині. Тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтує, погрожує закидати пророка камінням. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. Його серце рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю:



О Ізраїлю! Якби ти знав, 
Чого в серці повно! 
Якби знав, як люблю я тебе! 
Як люблю невимовно! 
Ти мій рід, ти дитина моя, 
Ти вся честь моя й слава...



Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, "душа душі його".

Самотній, зневажений усіма, Мойсей іде до Небо-гори, де пристрасно молиться, намагаючись розвіяти сумнів, що його вкинув до серця Азазель, "темний демон пустині". Азазель намагається прищепити йому думки, що паралізують волю і дію: борня — марна, бо все в світі наперед визначене, мета ж — недосяжна. Але сумнів у всеобізнаності Бога, в правильності власного розуміння і виконання вищих накреслень не залишає серце пророка.

Відкинувши сумніви, Мойсей опиняється перед ще більш страшним випробуванням, оскільки в ньому демон оперував знанням майбутнього Палестини: рух до "землі обітованої" таки приведе до здобуття євреями свого царства, але цей здобуток коштуватиме морів пролитої крові й сліз, століть боротьби з сусідами, взаємної ненависті. Це страшне пророцтво зламало Мойсея.

Коли Мойсей на мить втрачає віру в правильність своїх вчинків, настає його смерть як вождя і Божа кара: нога Мойсея так і не ступить на землю Палестини, він тільки побачить її здалеку. Автор навмисне підкреслює думку: зневірившись хоча б ненадовго, лідер утрачає все, стає приреченим на смерть.

Проте зі смертю пророка його справа не вмирає, навпаки, вона пробуджує ті великі сили, що дрімали в душі народу. Втративши свого пророка, люди відчувають страшне духовне сирітство. Обіцяний народові край — то не "скарби землі", а "скарби духу", які з "нелюдів лінивих" створять "людей-героїв". З маси народної, породжений її духом, з'являється новий вождь, який і поведе народ по цьому шляху. Не все на світі наперед визначене, як твердив Азазель, — у житті є місце для провидіння. І нехай Мойсей "усумнивсь на момент", саме він оголосив похід свого народу до Палестини. Таким чином ми бачимо у поемі зміну двох протилежних настроїв: сумнів ізраїльтян змінюється радістю від отримання обіцяного. Іван Франко закликає народ не втрачати віру — бо зневіреного чекає велика кара Господня.

Крім того, поет сам виступає у ролі біблейського Мойсея, беручи на себе відповідальність за долю українського народу, у якому " і сила, й м'якість, дотеп і потуга. І все, чим може вгору дух піднятися". Він намагається показати співвітчизникам можливість щасливої долі, вірить у свій народ:



О, ні! Не сажі сльози і зітхання 
Тобі судились! Вірю в силу Духа 
І в день воскресний твойого повстання.



Франко вірить, що український народ, подібно до біблейських ізраїльтян, отримає свободу і рідну землю, кращі часи не за горами:



Та прийде час, і ти огнистим видом 
Засяєш, у народів вольних колі, 
Труснеш Кавказ, вмережитися Бескидом, 
Покотиш. Чорним морем гомін волі. 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
По своїй хаті і по своїм полі.



Франко переконаний, що кожен народ, навіть розсіяний світами, може "статися сіллю землі" і послужити добрим прикладом. Для цього, як розповідається у притчі про вибір короля дерев (у шостому розділі), він не повинен "задрімати в ході". Зневірившись в успіхові, заснувши на волі, він цим зневажить Божий заповіт, змарнує нагоду й поступиться іншим народам.

Отже, "Пролог" надає твору ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст. Без цього прологу ми мали б переказ біблійної історії, який занурював би нас у події прадавніх часів. Але задивлений у "будущину", автор палкого "Прологу" плекає гарячі мрії, як після визволення українці нарешті посядуть гідне місце у "народів вольних колі", покотять світами гомін волі, стануть домовитими хазяями в "своїй хаті" і на "своїм полі".

Такою була найвища мрія видатних діячів українського красного письменства кінця XIX — початку XX століття. Але і сьогодні "Мойсей" І. Франка змушує нас замислитися над своєю власною долею, над долею нашого народу, проаналізувати минуле України, згадати її героїв, пройнятися тими ідеями, якими жили видатні люди давніх часів.