І. Франко був не тільки талановитим поетом і письменником, у чому ми переконалися, ознайомившись з його віршами і повістю "Перехресні стежки". Він спробував себе і в драматичному жанрі, написавши п'єсу "Украдене щастя". Ця спроба йому вдалася, бо справжній художній твір повинен збуджувати чуття людини і давати поживу для роздуму. Отже, драма І. Франка викликала у мене певні думки, які я і збираюсь викласти у своєму творі.

Після прочитання "Украденого щастя" читач задається питанням: у кого ж щастя вкрадене і хто його вкрав? Головні герої драми складають дещо незвичний любовний трикутник; незвичний тому, що зазвичай в любовному трикутнику хтось має бути нещасливим, бо є третім зайвим, але двоє інших врешті-решт єднаються у шлюбі, кохаючи один одного.

В п'єсі І. Франка Анна і Михайло любилися ще в молодості і продовжують любити один одного, хоч пройшло вже багато часу, хоч Анна вважала, що Михайло помер. Отже, третім зайвим виявляється Микола, спокійний і покірливий, який обожнює свою жінку, при цьому усвідомлюючи, що вона не може забути свого першого кохання.

В результаті всі троє нещасливі: Михайло не може бути поруч із Анною; Микола страждає не тільки через зраду Анни як таку, але й через людський поговір, Анна мусить жити з нелюбом.

Мені найбільше від усіх жаль Миколу саме через його покірливість, слабкий характер. Він не може покарати жінку, прогнати Михайла, відчуває, що йому нема чого далі жити і поступово спивається. Його щастя було вкрадене Михайлом. Він ні в якому разі не докоряє жінці, захищає її перед сусідами:

"Адже ж ви, сусідоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вірна, заким його зла доля на мій дім не навернула! До рани можна було її приложити, не те що!"

Жандарм Михайло спочатку викликає обурення: він не тільки спокусив Анну, осоромив її на все село, але і відправив свого колишнього друга до в'язниці. Мені здалося, що він хоче помститися, хоч і говорить Анні про кохання до неї. Але наприкінці п'єси, розмовляючи з Миколою, Михайло починає перед ним виправдовуватися: "Я полюбив отсю бідолаху Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя". Забитий Миколою, жандарм перед смертю свідчить, що ні Анна, ні Микола не винні в його смерті. Отже, жандарм теж заслуговує на співчуття, він більш сильна людина у порівнянні з Миколою, отже, намагався боротися за своє щастя і в результаті занапастив і Анну, і її чоловіка.

У Анни вкрали щастя її брати: "І моє вкрадено, голубе мій! І-моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано!" Вона намагалася бути чесною жінкою і не порушити присяги, що давала чоловікові, але врешті-решт підкорюється своїм почуттям і Михайлові.

Мені здається: не можна винити нікого з них хоча винні фактично в усьому брати Анни. Але це й не так важливо — хто. І.Франко не приділяє цьому питанню великої уваги. Цей твір дав мені такий урок: вкравши чуже щастя, свого не здобудеш.