Грунтові сільські дороги мають особливу принаду, особливо коли тягнуться через невеличкі гаї, поля, видолинки. Тільки побачивши їх, можна зрозуміти, чому їх інколи порівнюють зі стрічками,, бо вони справді нагадують сіренькі стрічки, що пролягли аж до небокраю. Вони, як вічний поклик до вирію, кличуть мандрівників у незвідані краї. Тими шляхами мандрував колись і Котляревський. Може, теж задивлявся на птахів, що летіли до вирію, а може, просто приємно було міряти кроками цю чудесну стрічку, щоб насолоджуватися звуками, дивись, і пісня звідкись вирине. І це так схоже на творчий порив: полинути в незвідані краї своїми думками, почуттями й переживаннями. І ніхто тебе спинити не може, бо воно в тобі, разом із тобою. Думкою можеш полинути десь далеко, перенестись через століття.

І, напевне, письменникові не мріялося навічно залишитися в пам’яті наступних поколінь, він просто жив і творив для свого народу, для вшанування його красивої душі. І саме полтавські шляхи навіювали бажання творити.

Я закохана в Полтавщину, бо там моє коріння: дідусі і прабабусі вже понад століття живуть’ на полтавській землі. Одного разу я звернула увагу на якусь намальовану картину в покоях прабабусі Олени. Там були зображені козак і дівчина в українському вбранні, вони стояли біля тину й розмовляли. Запитала бабусю Олену: «А хто це зображений на картині? Хто художник?» І бабуся з докором відповіла: «Як же ти не впізнала? Це ж Наталка Полтавка зі своїм Петром. А хто малював - уже й не знаю. У нас колись мало не в кожній хаті були такі картини, бо кажуть, що насправді та Наталка із нашого села родом, а не з Полтави. І ще старі люди казали, що ходив по селах якийсь розумний чоловік і розпитував про гарних і чесних дівчат, а тоді писав про них книжки. От, кажуть, і про нашу Наталку з роду Коваленків написав. А Полтавкою він її назвав про людське око, щоб дівчині сорому не завдати, а може, щоб не загордувала. Ось, що я знаю про цю мальовану Наталку».

Я була вдячна моїй прабабусі за цю розповідь, яка ще раз підтверджує ту думку, що справді народні письменники, яким був Іван Петрович Котляревський, завжди живуть у народній пам’яті. А ту картину прабабуся подарувала мені на добру згадку й добру пам’ять. І тепер я вже знаю, як і що розповім спершу своїм дітям, а потім і онукам про народного письменника з Полтавщини.