Чи задумувався хто з нас, прочитавши поему "Енеїда" Котляревського, який шедевр ми тримаємо в руках? Це епохальна поема, яка подає нам картину життя українського народу кінця XVIII — початку XIX століття. Майже два століття живе цей твір в історії нашої літератури і живить нас дотепністю, гумором, відвагою, завзятістю героїв.

Котляревський був одним із перших, хто відкрив красу української мови. Своїм твором він доводить, що існує народ зі своєю культурою, звичаями, побутом, характером, стверджує думку про силу і невмирущість нації, яка вирветься з-під гніту й стане, вільною. Узявши за основу сюжет поеми Вергілія, Котляревський переосмислив патетичну тему: римський поет оспівував владу Цезаря й божественне походження імператорів, а Котляревський за бурлескно-травестійним жанром твору сховав силу любові до свого народу й віру в його могутність. Поема писалася на зламі двох століть (1794— 1822 рр.) в умовах, коли українська мова жила в побуті й не прийшла ще в літературу. (Згадаймо мову творів Григорія Сковороди). І, можливо, не стала б жива мова народу літературною, якби не такі діячі, як Котляревський. Своєрідним художнім осмисленням дійсності поет відтворив картину побуту українського народу, особливості культури. Автор уводить нас у події начебто VII століття до н. е., коли син троянського царя Анхіза після зруйнування Трої греками з волі богів вирушає шукати землю для заснування нового царства. Перед нами розгортаються картини подорожі Енея та його ватаги. Уже перші рядки поеми уважному читачеві відкривають таємницю Енея — парубка моторного й завзятого козака. Напевно, це один із тих козаків, які після зруйнування Січі шукали, куди прикласти свої молоді сили. І автор пускає відчайдушну Енеєву ватагу в житейське море пригод. Усе переплелося у творі — боги з Олімпу, земні мешканці, навіть представники потойбічного світу. Але своєрідність поеми в тому, що в усіх епізодах твору чітко простежується життя й побут українського народу. Колоритним постає перед нами головний бог Олімпу — Зевес:



Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав.



Заспокоюючи Венеру, він пророкує майбутнє Енею:



Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство...

На панщину весь світ поганить

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.



Гумористично змальовує автор побут карфагенців. Дідона — цариця Карфагену — моторна пані, чепурна. В її мові, поведінці проглядає тип української жінки. Ось як вона зустріла троянців:



Відкіль такі се гультіпаки?

Чи рибу з Дону везете?...



Автор широко використовує фольклор та етнографію. Детально описує вміння українців пригощати гостей, звеселяти їх. Троянцям у Карфагені подавали "куліш і кашу, локшину, із підливою індик", а звеселяли іграми в "панаса", "хрещика", "ворона" тощо.

Зустрічається в поемі й натяк на чумакування: Латинові в подарунок із Криму троянці привезли сіль.

Одягнувши своїх героїв у національне вбрання, автор подає нам особливості українського костюму: жіночого й чоловічого, буденного й святкового. Наприклад, Дідона постає в спідниці й у "керсеті шовковому", у запасці й червоних чоботях.

Картини вечорниць, похорону, поминок, ворожіння — це Україна епохи кінця XVIII — початку XIX століття.

Описується цікавий момент, коли троянці вчили латинську мову — вони визубрили підручник. Цим самим автор викриває схоластичну систему навчання.

Гумор і сатира в поемі переплітаються з героїкою. Подвиг побратимів, які своє життя віддали служінню вітчизні, заслуговує на повагу. Герої керуються принципом:



Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.



Твір зачаровує читача мовним багатством, оптимістичним настроєм, молодецьким духом. Навіть трагічне автор уміло подає в гумористичному плані. І це не суперечить самій правді життя: трагічне й комічне завжди поряд. Завдяки "Енеїді" ми потрапили в далеку від нас епоху, занурилися в колоритне українське життя й зрозуміли, що тільки здоровий дух народу, його гумор і відвага живили Котляревського вірою в краще майбуття. Не може безслідно зникнути народ із такою багатою мовою й культурою. Письменник довів, що українці — то народ, а українська мова — то не наріччя.