"Енеїда" — твір епічний. У цій поемі розповідається про події давньої минувшини, про визначних історичних та міфологічних осіб, але розповідається в жартівливому (бурлескному) тоні. До того ж усі герої переодягнені в український одяг. Тож це травестійна, набагато осучаснена поема. Створена вона Іваном Петровичем Котляревським — зачинателем нової української літератури, за мотивами одноіменної поеми Вергілія.

Після зруйнуваня Трої греками молодий троянський цар Еней, "забравши деяких троянців, осмалених, як гиря, ланців, п'ятами з Трої накивав", щоб збудувати нове царство в Італії. Був він "парубок моторний і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак", з яких, власне, і складалося його військо. Енеєві козаки слухали свого отамана і любили його, бо він хоч іноді і був до них суворий (взяти хоча б епізод з вивченням троянцями латинської мови), але частіше був добрий: радився з деякими, наприклад, з Невтесом, якого Котляревський прозвав Охрімом (з ним він не тільки радився, але й слухався його), не скупився на могорич, збори починав, "горілку, пиво, мед і брагу поставивши перед ватагу", бігати по вечорницях і пиячити дозволяв скільки завгодно, та й сам не відставав від своїх вояків, з якими йому довелося розділити усі пригоди під час тривалої подорожі: і дворічне гостювання в Карфагенської цариці Дідони, проведене в бенкетуванні і гулянках, і поминки батька в Сицилії, проведені так само, і підпал флоту одразу після поминок, і усі шторми і бурі на морі, в яких він втратив багато друзів, і війну в Італії, коли, закінчивши тривалу мандрівку, прибув туди. А деяких зустрів навіть у пеклі і в раю.

Під час усього походу боги втручаються в дії Енея і тих, хто його оточує. Жінка головного бога Зевса (у римлян — Юпітера) Юнона (богиня шлюбу) "Енея не любила — страх" і тому завжди намагалася йому дошкулити. Це вона підмовила Еола, бога вітрів, щоб він влаштував бурю на морі, під час якої Еней би загинув з усім своїм військом, але тут Еней переміг, пообіцявши, що "я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих". Це Юнона підіслала богиню розбрату Іріду (автор назвав її ніжним українським ім'ям — Ірися) на Сицилію, щоб та намовила жінок влаштувати пожежу, але "враг не всі човни забрав", бо пожежу згасив дощ. Це Юнона зіштовхнула троянців з латаниями, з якими вони вже налагодили дружні стосунки, але Зевс нарешті її осмикнув, вона облишила Енея за умови, "щоб латинське плем'я удержало на вічне врем'я імення, мову, віру, вид", і тоді Еней переміг Турна. До богів Еней ставиться залежно від обставин: коли треба, молиться, приносить жертви, дякує під час успіху, а під час невдачі може "і в рот, і в ніс", зокрема Зевса, котрий за нього так вболіває.

Зевс — це цар, що може вгамувати навіть оскаженілу Юнону, яку слухають навіть такі високопоставлені керівники, як Еол. А Нептуна тут зображено не як всемогутнього царя морів, а як чиновника-хабарника, яких було так багато на Україні під час написання цієї поеми. Якби Юнона дала хабаря більше від Енея, він би його втопив.

Добре видно, що І. П. Котляревський написав цю поему не для того, щоб висміяти грубість, неосвіченість, як Осипов у своїй "Вергилиевой Энеиде, вывороченной наизнанку", і вже ні в якому разі не для того, щоб оспівати завойовницьку політику Риму. Він просто хотів викрити хижацьку натуру українських панів і чиновників. І це йому вдалося.