Назвати одну-єдину улюблену іграшку мені важко. Дуже любив заводні: зайця з барабаном, танк-самохід, підйомний кран. Але впевнено можу назвати улюблену гру: це чудова залізниця. Привезли її з Києва, коли мені виповнилося сім років. Залізниця надовго стала головною справою мого життя. У своїй кімнаті я розмістив її на підлозі, і більше там нічого не вміщалося, навіть ходити було ніде. Я зробив із трісок «стовпи», прикріпив до них маленькі (ялинкові) електричні лампочки, і вони загорялися, коли йшов потяг. Я вирізував із кольорового паперу і картону річки й мости, поставив кілька своїх дерев навколо. Не знаю, скільки часу я міг сидіти і спостерігати, як біжать вагончики, перетинаючи ріки й озера, вітаючи яскраві ліхтарі. Я дуже пишався своїм залізничним господарством. Моє щастя закінчилося раптово: до мене прийшов друг, що відзначався особливою незграбністю. Наприклад, він завжди сідав на чий-небудь капелюх, умудрявся порізати ногу на чистому піщаному пляжі, зачепитися за майже невидимий гачок і розірвати навпіл штани. А в мене він навіщось прямо з порога вирішив перекинутися. Звичайно, всім своїм досить угодованим тілом він звалився просто на мій вокзал. Я заплакав. Грав я з дорогою і пізніше, але вже, звичайно, без ліхтарів, річок, селищ — без особливої фантазії.