Я жити не можу без своєї чорно-білої безпородної п'ятирічної кішки Марисі. Я випросив її у бабусі, коли вона була малюсіньким кошеням. А річ у тім, що бабуся вирішила завести собі кота і взяла в дім кошеня. Виявилося, що Марися (це потім я її так назвав) — кішка. Я старався не розчаровувати бабусю, щоб вона не відмовилася від маляти. Почав випрошувати у неї «котика». Бабуся не віддавала. Довелося сказати правду. Але бабуся встигла полюбити котика-кішечку й не хотіла його віддавати. Тоді я запропонував бабусі укласти й підписати угоду: я забираю кошеня і за це буду щодня ходити по хліб. Так Марися стала моєю.

   Вона чудова: дуже любить умиватися, і її біла шерстина після умивання біліша за свіжий сніг. Марися ловить мишей, а для нас це важливо, тому що ми живемо в невеликому одноповерховому будинку із садом. І ще: тричі на рік у неї з'являються потішні прудкі дитинчата-кошенята. Марися вилизує їх, грає з ними так весело й захоплено, начебто вона не їхня мама, а сестричка. Кішка вчить їх ловити мишей. Для цього вона приносить живе мишеня і влаштовує полювання на нього, її дитинчата виростають мишоловами, і ми віддаємо їх у гарні руки. А потім довго слухаємо цікаві історії вже про Марисиних дітей.