Я хочу написати про любов. Про любов особливу, яка у кожної людини, наче життя, єдина і неповторна. 
Вона жила в мені ще до моєї появи на світ, тому що її у мене, ще ненароджену, вливала моя мама. Ця любов допомогла мені народити ся, тому що на мене мама чекала. Вона росла в мені і разом зі мною, тому що поруч була мама, і їй я дарувала цю любов. Та чим більше я її віддавала, тим більше її додавалось. І тоді я раптом зрозуміла: це тому, що я і мама - єдине, неподільне! Бо ж невипадково в усьому безкрай ньому Всесвіті два наших життя так дивно сплелися: її життя породило моє, а моє - продовжує життя матусі. Хіба це не чудо любові?

   ...Я лежу із заплющеними очима, а мамина долоня з тривогою торкається мого лоба: вона весь час непокоїться, щоб я не захворіла. І в цю мить я відчуваю, як у кожну клітинку вливається мамина любов. Я завмираю, боюсь поворухнутися, розплющити очі і гаряче благаю серцем усі небесні сили: "Господи! Хай ніколи не станеться з матінкою нічого поганого! Нехай вона живе довго-довго! І щасливо!.. А я буду намагатися їй у цьому допомогти". 

   Мабуть, любов - це коли стискається серце від ніжності; коли земля тікає з-під ніг у дні маминої хвороби; коли виливаєш свої сльози у мамині долоні - і враз весь світ стає чистішим і радісним. Це - коли можна промовити: "Без тебе мені - і не дихать, і не жить!.." Та я знаю, що ніколи цього чомусь не скажу. Але чому? Чому, безмірно кохаючи своїх матусь, ми так мало їм про це говоримо? Я думаю, що слова тут зайві, бо тут промовляє серце.