Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима...
М. Вінграноеський

Василь Симоненко — це поет молодості й краси життя, поет ніжний і гнівний, люблячий і здатний до ненависті. Рядки його поезій вражають інколи різким переходом від ласкавості до жорсткості, від ніжних епітетів до вражаючих своїх сарказмом метафор. Чи не найкраще любов до життя і тривога за нього висловлена поетом у його творі «Кирпатий барометр», тому я і хочу зосередити увагу саме на ньому, розкриваючи запропоновану тему.
«...Незважаючи на те, що мене щоднини грабує газета, я таки примудрився вшкварити поганеньку поему», — так з притаманною йому самокритичністю писав Симоненко про «Кирпатий барометр» у листі до свого друга, черкаського поета Миколи Негоди у 1962 році. Та поет був несправедливий до себе, бо створив справжній шедевр.
Поема «Кирпатий барометр» незвичайна за своєю композицією, це поема-цикл, що складається з частин, які мають окремі назви: «Замість вечірньої молитви», «Погрози ночі», «Ранок», але тісно пов'язані між собою спільним сюжетом та персонажами, а також єдиним почуттям і художньою ідеєю. Почуття, яке проймає поему — це батьківська тривога за маленьку дитину, «кирпатого барометра» — синочка. Ось як лагідно батько говорить до нього на початку твору:

Ти лежиш іще впоперек ліжка —
Ну до чого мале і чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив'язали цупко мене.
Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері синю звабу
І в очах своїх затаїв.
Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розігрій,
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.

І сидячи над заснулою дитиною, батько роздумує, що очікує його сина в майбутньому, турбується про його долю, його думи «розійш¬лися в дозори», ніби охороняючи дитину. Мотив, який використав Василь Симоненко у своїй поезії, традиційний для української літератури, але, як правило, у різних авторів змальовується мати, яка *ад колискою дитини замислилася про її мабутнє. Тут же над дитиною сидить батько як охоронець, невсипущий страж.
Батько стривожений, бо:

Над народами, над віками
Встало горе, мов чорний гном.
Торохтять бойові тамтами
Над прозорим дитячим сном.

Але батькова тривога не спить, а «встає проти кривди й злоби», щоб дитина могла спати спокійно, а совість батькова та інших батьків «ладнає гармати проти підлості і обмов».
Вночі навколо сплячої дитини збираються різні персонажі: пітекантропи, генерали, привид. Всі вони висловлюють різні думки щодо сенсу існування, вони сперечаються з батьком, та ранок розсуджує їх. Не може перебороти батькову опіку ні всесвітній жах, ні генерали з їхніми гарматами, ні страшний привид, тому що батьківська любов всесильна.
У вигляді пітекантропів поет змальовує усіх «вузьколобих» потвор, що живуть не своїм розумом, а пустими гаслами, що вважають себе «від глузду вільними» і тому сіють навколо себе жах і запустіння.
Генерали втілюють у поемі войовниче руйнівне начало, те, яке поет так ненавидів, бо воно нищило життя. Симоненко не пробачав політикам, що розпалювали війну тільки задля своїх амбітних планів. Вони погрожують батькові тим, що й син його буде затягнутий війною:

Не цяцьками — ракетами бавимо,
А життя не вертає назад —
Син ітиме з очима кривавими
Крізь гарячий атомний чад.

Привид же уособлює усіх вбитих безневинно дітей, що сталії жертвами амбіцій генералів, пустоголовості сучасних «пітекантропів»:

Я — твій ровесник, пролісок надії,
Розтоптаний жорстокістю нікчем,
Я — син краси і голубої мрії,
Я — автор ненаписаних поем.

Тільки ранок розганяє страшні видіння батька, але всі нічні думки спонукають його відчути свою відповідальність за долю сина, за долю цілого покоління, тому що:

Грядуть сини — барометри кирпаті,
Вони за все спитають завтра нас.

У читача може виникнути питання: чому автор обрав для своєї поеми назву «Кирпатий барометр». Адже барометр — це прилад для вимірювання атмосферного тиску, який чуйно реагує на зміну погоди. Так і дитина, немов барометр, реагує на зміну психологічної атмосфери, відчуває погане та добре. І дитина відчуває «погоду майбутнього людства». Поет дуже любив дітей, особливо коли сам став батьком, тому й відчуваємо ми всю гостроту батьківської турботи, його почуття відповідальності. У своєму щоденнику Симоненко писав: «Діти часом несвідомо говорять видатні речі...». Отже, «кирпатий барометр» — маленька дитина — це надія батьків, цілого людства, і Симоненко відчуває це з притаманною йому загостреністю почування:

Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе
У завтрашнє страдалиці Землі.
Я бережу для тебе її квіти,
Тобі несу думок своїх вогонь,
Для тебе запускаю на орбіти
Ракети із порепаних долонь.