Нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Людське, справжнє, чисте кохання, яке то віддається болем у серці, то нагадує чарівну квітку, що п'янить своїми пахощами. Видатні українські поети-лірики Д. Павличко, В. Сосюра, Ліна Костенко та інші дуже часто звертаються до цієї теми, адже кохання — це все: радощі та смуток, відчай і сподівання. А вірші цих поетів — справжній гімн цьому найдивовижнішому з почуттів...
Воно приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості. Воно приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Воно — це кохання...
Інтимна лірика відомого українського поета Василя Симоненка стала найпотужнішим крилом його поезії. «Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав...» — це твердження поета є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті та звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що запалила серце юнака: «лобик... упертий і смішний», «біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, абажурами, блищить очей овал», «милі, теплі руки». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежать в основі обожнювання дівчини, жінки, матері. Про це В. Симоненко говорить у Своїй поезії «Мені здавалась пошлою й бридкою...», говорить стримано, але надзвичайно вражаюче, бо у простій за своєю дшіоршеністю формі криються глибокі почуття.
Кохання для поета — це не просто почуття, що облагороджує душу, а основа змістовного життя. Тому поривання до романтичного ідеалу завжди першорядні у поезії В. Симоненка («Вона прийшла...», «Є в коханні і будні, і свята...»). Так, в останньому вірші розкриття найпотаємніших людських почуттів поєднується з філософськими роздумами про сенс життя. Незважаючи ні на що, поет певен: якщо любов справжня, то

...жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

Між закоханими є те, що вище за дріб'язковість, принциповість, гіоїзм. Є любов, яка розставить усе на місця, розсудить краще, ніж будь-який суддя.
Але кохання несе не лише радощі. Воно несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Симоненко, мабуть, відчув це на собі, тому й з'явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, ик мертве місто». Але, що б там не було, треба чекати на єдину, ислику, вірну любов — вона неодмінно прийде. Ліричний герой поезії «Буду тебе ждати там, де вишня біла...» теж сподівається на це, бо зізнається:

...не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.

Мені особливо запам'ятався вірш «Вона прийшла...», в якому до ліричного героя несподівано прийшла любов. Під впливом чарів кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом:

Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як мені за нею не піти?

Ліричний герой створив для себе образ коханої, далекий від •юі ось конкретного, реального, кохана з'явилась автору тільки в романтичних маревах:

Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих слів.

Василь Симоненко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу збентеженого коханням серця ліричного героя. Сила інтимної поезії Симоненка в безмежній щирості, ліричності й задушевності.