Ніколи український народ не забуде найстрашнішої трагедії в історії України — кривавого терору часів сталінщини, хрущовщини і брежнєвщини. Скільки лише за цей час загинуло невинних людей, а також «розумників із гнилої інтелігенції», як тоді називали письменників, художників та інших, які виступали проти існуючого ладу і не хотіли «присмоктуватись» до нього. Сюди відноситься талановитий поет, сурмач знедоленого покоління людей Василь Симоненко. Саме йому судилося першим відчути на собі удари брежнєвського терору. Адже вже перші його поезії засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.
Поезія Симоненка приваблювала не вишуканим мереживом слів, а перш за все осяянням краси душі автора, справжністю почуттів. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» стала яскравим явищем у тодішній літературі і суспільному житті України. Такий творчий успіх не запаморочив молодого поета, не збив його з правильної дороги, як це сталося з багатьма іншими, малообдарованими, але жадібними до грошей і слави. Все це нітрохи не приваблювало Симоненка. Не за службовим обов'язком, а за велінням серця поетові боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Викриттю цих проблем і присвятив він своє талановите перо. Це, звичайно, не подобалось тодішньому уряду. Не подобалась і поетова непідкупність.
У поезії Василя Симоненка переважає тема любові до рідної землі, до рідного народу. Він мужньо захищає честь і силу свого народу, осуджує тих, хто приносить зло і кривду. Через те, що Василь Симоненко надто щирим і одвертим тоном говорив з Україною, з її народом, твори поета опубліковувались за кордоном.

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття,
І зайдам, і запроданцям твоїм.

У цю розмову не повинен ніхто втручатися, бо це особиста розмова, задушевна і щира:

Хай мовчать америкй й росії,
Коли я з тобою говорю.

Гнівно виступає поет проти катів, що принесли стільки горя його Україні. Так, у вірші «Пророцтво 17-го року» Симоненко говорить, що нашій багатостраждальній землі заподіяли стільки кривди, що

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.

І хоча «народ — одна суцільна рана» і «від крові хижіє земля», поет вірить у краще майбутнє. Він упевнений, що добро переможе »ло і правда та любов восторжествують.
Засуджує Василь Симоненко також «ідолів» влади: диктаторів, монархів, зокрема у вірші «Монархи». Всім цим жорстоким правителям поет протиставляє велетів духу, некоронованих вождів: Коперника, Джордано, Шевченка. Як бачимо, Симоненка глибоко хвилювала будь-яка експлуатація людей людьми, наруга над ними.
Услід за Тарасом залишив він нам своє вистраждане — будь піодипою на землі, бо «більше тебе не буде...».