Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
В. Симоненко. Можна

У часи масових повоєнних репресій, коли будь-яка прогресивна думка переслідувалась, жодна з них не могла втілитись у життя, Василь Симоненко відверто заявив про своє прагнення до правди, до пошуку істини і до непримиренної боротьби зі злом.
Багато людей проживають своє життя у «рожевому світлі», не помічаючи правди — «комусь життя — забави і відради, а світ ісритий ширмою вікна». Василь Симоненко намагався відкрити людям очі на реальні події, підняти завісу над замовчуваним. Своє коротке земне життя він присвятив служінню рідному народові. В іюго поезіях часто зустрічається думка про готовність до самопожертви в ім'я щасливого майбутнього. Так, у вірші «Можливо, знову загримлять гармати» він писав:

Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

Життя поета нагадувало спалах, його зірка яскраво засвітила ми небосхилі української літератури. Саме таке життя, коли «жити і юшити треба, кохати спішити треба», було до душі Симоненкові. Так нін і жив. Життя, коли людина звикла рахуватися з кожною «пилиною, — найбільш плідне. Спокійне, розмірене, сплановане життя не могло б задовольнити поета. У поезії «Не докорю ніколи і нікому» він заявляє:

...краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Василь Симоненко мріяв про плідне життя, про незабуття своїх творів:

На стежках, порослих будяками,
Що обминали змучені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай неглибокі, та чіткі сліди.

Мрія поета здійснилася: він залишив по собі глибокі сліди, він був виразником свого часу, відтворив у собі дух епохи. Дмитро Павличко якось сказав про Василя Симоненка: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі.»