«Я б побажав тобі когось отак любити, ЯК я тебе люблю»… Такі слова може сказати тільки та людина, яка дійсно вміє любити. Бо слово «любов» стоїть поряд із словами «щирість», «доброта», «чесність», «чуйність», які завжди були, є і залишаться загальнолюдськими цінностями. Служіння вічному - святий обов’язок справжнього поета. Писати про найсвятіше з таким щирим і непідробним почуттям міг тільки талановитий поет, яким був і залишається в нашій пам’яті Василь Симоненко. Тематика творчості цієї людини дуже розмаїта, але особливе місце в ній займає звернення до вічних проблем людства: кохання, дружби, подружньої вірності. Може, тому, що тільки велике кохання дає людині творчу наснагу, творить дива: хочеться зробити всіх щасливими, порадувати в хвилини радості. Справжнє задоволення приносять рядки віршів поета, де звучить вірність коханню, вірність тій, хто дарує і радість, і відчай, і бажання жити.

Я тебе не сприймаю за істину - Небо навіть і те рябе. Одчайдушну, печальну, розхристану, Голубу і безжально освистану - І таку я люблю тебе! Цілу гаму романтичних відчуттів викликають у наших душах поетичні рядки Василя Симоненка. Водночас вони прості і зрозумілі кожному, бо в них глибинний зміст життя: А я стою з думками хмурими, Досада смутку додає: Чому від мене абажурами Прикрила сяево своє? Задума, докір і велике почуття стоять за цими рядками. Образ коханої у віршах Василя Симоненка ідеалізований, романтичний і недосяжний. Не завжди судиться прожити в любові, та справді «вміє розставатись той, хто вмів любить». Розвели нас дороги похмурі, І немає жалю й гіркоти, Тільки часом у тихій зажурі. Випливаєш з-за обрію ти. Василь Симоненко - тонкий лірик і поет з мужнім громадянським голосом. Світлим променем живе його поезія серед нас, вона промовляє щирою любов’ю до національних святинь, рідної мови і народу, вона торкає струни наших душ і зачаровує плавністю і легкістю, сміливістю і романтичністю. Шлях поета був коротким, але його жага до життя, прагнення бачити прекрасне в людях, глибина кохання, чистота інтимного почуття не може залишити байдужим читача. Поезія Василя Симоненка - це дивосвіт любові, що дарує нам ніжність і вірність людської душі.

У час славетного відродження повертаються в Україну забуті імена, так як навесні летять додому перелітні птахи. Серед таких імен - ім’я Василя Симоненка. Поет прожив коротке, але яскраве життя. Один з найтала-новитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, Василь Симоненко і словом, і життям своїм ствердив загальнолюдські здобутки й ідеали, збагатив скарбницю культури.

Василь Симоненко відрізняється від інших своїм чітко вираженим кредо. У сонеті «Я», написаному в 1959 році, молодий поет чітко сформулював своє поетичне кредо:
Не знаю ким - дияволом чи богом - Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам.

Сердечно і ніжно любив поет Україну. Але його чутливе серце не могло спокійно спостерігати будь-яке приниження навіть імені Батьківщини-матері. І тому деякі його строфи сповнені болю і. жагучої любові:
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам -
Все одно скарби ті по краплині
Я тобі закохано віддам.

Знамениті «Лебеді материнства» Василя Симоненка - своєрідний заповіт. Частина цього твору покладена на музику і стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму:
За тобою завжди будуть мандрувати Очі материнські і білява хата, І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Інтимна лірика - особлива сторінка творчості Василя Симоненка. Вразливість його натури, щирість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, звичайними словами поетові вдалося виразити найпотаємніше. Любов несе не тільки щастя, а й нещастя, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освітили його душу.

Василь Симоненко кохав, як і жив - сильно, безоглядно. Він ніколи не зраджував своїх переконань, до останніх сил боровся проти бездушності й черствості.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд до пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Василь Симоненко - наргідна совість в українському письменстві. Не судилося його таланту розкритися вповні, але слово його - справжнє коштовне надбання. Поезія Василя Симоненка заворожує простотою, щирістю, глибоким проникненням в душу людини. Над поезією Василя Симоненка час не владний. Поет належить народові, а значить, і всьому світові, тому що народ безсмертний, як безсмертна і невмируща його мова, пісня, думка.