Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі

З розплющеними 28-літніми очима...

М. Вінграновський



Василь Симоненко — це поет молодості й краси життя, поет ніжний і гнівний, люблячий і здатний до ненависті. Рядки його поезій вражають інколи різким переходом від ласкавості до жорсткості, від ніжних епітетів до вражаючих своїх сарказмом метафор. Чи не найкраще любов до життя і тривога за нього висловлена поетом у його творі "Кирпатий барометр", тому я і хочу зосередити увагу саме на ньому, розкриваючи запропоновану тему.

"... Незважаючи на те, що мене щоднини грабує газета, я таки примудрився вшкварити поганеньку поему", — так з притаманною йому самокритичністю писав Симоненко про "Кирпатий барометр" у листі до свого друга, черкаського поета Миколи Негоди у 1962 році. Та поет був несправедливий до себе, бо створив справжній шедевр.

Поема "Кирпатий барометр" незвичайна за своєю композицією, це поема-цикл, що складається з частин, які мають окремі назви: "Замість вечірньої молитви", "Погрози ночі", "Ранок", але тісно пов'язані між собою спільним сюжетом та персонажами, а також єдиним почуттям і художньою ідеєю. Почуття, яке проймає поему — це батьківська тривога за маленьку дитину, "кирпатого барометра" — синочка. Ось як лагідно батько говорить до нього на початку твору:



Ти лежиш іще впоперек ліжка —

Ну до чого мале і чудне!

А до тебе незримі віжки

Прив'язати цупко мене.



Кажуть, носа ти вкрав у баби,

Губи й ноги забрав мої,

Взяв у матері синю звабу

І в очах своїх затаїв.



Спи, грабіжнику мій кирпатий.

Сумнів диханням розігрій,

Я тобі стану в голови слати

Найніжніші подушки мрій.



І сидячи над заснулою дитиною, батько роздумує, що очікує його сина в майбутньому, турбується про його долю, його думи "розійшлися в дозори", ніби охороняючи дитину. Мотив, який використав Василь Симоненко у своїй поезії, традиційний для української літератури, але, як правило, у різних авторів змальовується мати, яка над колискою дитини замислилася про її майбутнє. Тут же над дитиною сидить батько як охоронець, невсипущий страж.

Батько стривожений, бо:



Над народами, над віками

Встало горе, мов чорний гном.

Торохтять бойові тамтами

Над прозорим дитячим сном.



Але батькова тривога не спить, а "встає проти кривди й злоби", щоб дитина могла спати спокійно, а совість батькова та інших батьків "ладнає гармати проти підлості і обмов".

Вночі навколо сплячої дитини збираються різні персонажі: пітекантропи, генерали, привид. Всі вони висловлюють різні думки щодо сенсу існування, вони сперечаються з батьком, та ранок розсуджує їх. Не може перебороти батькову опіку ні всесвітній жах, ні генерали з їхніми гарматами, ні страшний привид, тому що батьківська любов всесильна.

У вигляді пітекантропів поет змальовує усіх "вузьколобих" потвор, що живуть не своїм розумом, а пустими гаслами, що вважають себе "від глузду вільними" і тому сіють навколо себе жах і запустіння.

Генерали втілюють у поемі войовниче руйнівне начало, те, яке поет так ненавидів, бо воно нищило життя. Симоненко не пробачав політикам, що розпалювали війну тільки задля своїх амбітних планів. Вони погрожують батькові тим, що й син його буде затягнутий війною:



Не цяцьками — ракетами бавимо,

А життя не вертає назад —

Син ітиме з очима кривавими

Крізь гарячий атомний чад.



Привид же уособлює усіх вбитих безневинно дітей, що стали жертвами амбіцій генералів, пустоголовості сучасних "пітекантропів":



Я — твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я — син краси і голубої мрії,

Я — автор ненаписаних поем.



Тільки ранок розганяє страшні видіння батька, але всі нічні думки спонукають його відчути свою відповідальність за долю сина, за долю цілого покоління, тому що:



Грядуть сини — барометри кирпаті,

Вони за все спитають завтра нас.



У читача може виникнути питання: чому автор обрав для своєї поеми назву "Кирпатий барометр". Адже барометр — це прилад для вимірювання атмосферного тиску, який чуйно реагує на зміну погоди. Так і дитина, немов барометр, реагує на зміну психологічної атмосфери, відчуває погане та добре. І дитина відчуває "погоду майбутнього людства". Поет дуже любив дітей, особливо коли сам став батьком, тому й відчуваємо ми всю гостроту батьківської турботи, його почуття відповідальності. У своєму щоденнику Симоненко писав: "Діти часом несвідомо говорять видатні речі...". Отже, "кирпатий барометр" — маленька дитина — це надія батьків, цілого людства, і Симоненко відчуває це з притаманною йому загостреністю почування:



Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе

У завтрашнє страдалиці Землі.



Я бережу для тебе її квіти,

Тобі несу думок своїх вогонь,

Для тебе запускаю на орбіти

Ракети із порепаних долонь.