В історії української літератури шістдесяті роки стали роками творчості письменників, які віддали свій голос на захист простої людини. Вони намагалися пробити чиновницько-бюрократичну стіну суспільства, де людина була лише "гвинтиком" їхнього апарату, а не творцем своєї долі, своєї історії.
Василь Симоненко вірив у духовну велич свого народу, тому своєю поезією порушував питання про неповторність людської особистості, про сенс життя людини. Повага до людини, зокрема до її гідності, до права жити так, як вона хоче - в цьому філософська наснаженість і гуманістична спрямованість поезії "Ти знаєш, що ти - людина?"
Лад, у якому не цінують кожну людину як неповторну особистість - стверджує поет - не можна назвати "народним" і "справедливим". Він неминуче зазнає краху. Пристрасно і переконливо звучать слова поезії:

Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

Епіфора "єдина" підкреслює індивідуальність, неповторність кожної людини, а тому "...жити спішити треба, кохати спішити треба", бо "більше тебе не буде завтра на цій землі".
Симоненко зумів кількома словами перевернути душу, примусив замислитися над таким простим, але і таким складним запитанням: "Ти знаєш, що ти - людина?" Автор закликає читачів до самоповаги в тому розумінні, що кожна людина неповторна, що вона має право на повагу, любов, щастя, свободу. Кожна людина повинна замислитися: чи так вона живе? Чи гідна вона називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Чи згадають нащадки добрим словом, адже:

Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.

У цій поезії В. Симоненко розкрив місію людини на землі, яка полягає у тому, щоб творити добро, жити за законами моралі, поважати і цінувати неповторність людської особистості.