Чистота душі найбільше відбивається в коханні, чистота поетичного хисту—у віршах про ці інтимні почуття. Лірика Симоненка молода, палка, але не позбута філософського осмислення почуттів. Віддаватися почуттям усім-серцем природно для нього. Про перше кохання розповідається у вірші "Вона прийшла" — і несподіваність, загадковість цього феномена тривожить і чарує поета. Любов "виплила з туману... юнацьких несміливих снів", перегорнула мимохіть душу. Симоненко передає природність і неминучість почуття: Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Поет осмислює життя так мудро, що забуваєш, що він молодий, назавжди лишився молодим. Він знає, що кохання — свято і будні, готовий до цього, без страху дивиться в майбутнє, тому що вірить: кохання все здолає, любов "в душі щедро б світила, оновляла їх знову і знов".

Кожна спроба звести кохання до брутальних і брудних еротичних стосунків зустрічає в Симоненка інстинктивний опір, гнів і огиду. У вірші "Мені здавалась пошлою й бридкою..." цинізму, що принижує і жінку й кохання, ? протиставляються чистота, цнотливість почуттів. Про секс юні непотреби говорять голосно, а про своє кохання поет — навіть пошепки, він тільки згадує "білі ниви" і ту, що



...на плечі клала руки

І обпікала дотиком гарячим

.

Антитеза (мовчання — гучна бравада, білі ниви — кімната із неприємним духом прілих сигарет) без зайвих слів допомагає поетові висловити, що таке кохання, як відрізняється воно від пустої імітації почуттів.

Подвійність образу коханої, яка підкорює цнотливістю і зачаровує обіцянкою, змальована поетом кількома точно знайденими рисами: "губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі", "ненаглядна, злюща, чудова...", "милі, теплі руки". Обожнювання жінки — характерна риса Симоненка. Боляче ранить його трагедія розлуки, коли, відчуваючи плинність життя, рідкість зустрічей зі справжнім почуттям, він втрачає кохання:



Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

те, що ти чиясь, а не моя.



Гострий духовний зір допомагає поетові крізь юнацькі романтичні мрії, які бувають у всіх, роздивитися реальну жінку, упізнати саме в ній єдину, яка створена для нього. Бути враженим чимось незвичайним доступно Майже усім:



Я від тебе жадав незвичайного

й дивного,

Щоб з'явилася маревом, видивом, сном...



Але тільки видюче серце побачить незвичайне в тому, що поруч кожен день. Симоненко нагадує нам, що



...не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.



Та коли відносини між людьми судить "не образа, не гнів — любов", це основа невмирущого кохання. То ж і рід людський не перерветься ніколи.