Жили на нашій українській землі співці кохання, які багато своїх поезій присвятили своїм дівчатам, дружинам, красі людських взаємин. Василеві Симоненку, на мою думку, належить право називатися одним з перших серед них, бо стільки радощів, смутку, щастя та розчарувань в його віршах, що стає навіть шкода, що ти не бачиш зараз на власні очі його коханої. Яка ж вона, що її так палко кохає ця сильна, красива духовно і фізично людина?! Відповідь треба шукати в поезіях Василя Симоненка.



Вона прийшла непрохана й неждана,

І я зустріти не зумів

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.



Хто ж вона така? Виявляється, любов, або інакше — кохання. І дійсно, його ніхто ніколи не чекає, воно зненацька охоплює душу людини, руйнуючи усі плани і починання. Від неї, на щастя, ніхто ще не зміг застрахуватися. І я волію, щоб цього ніколи не сталося, бо інакше людина перетвориться на робота, здатного програмувати власне життя.

Для кохання немає меж, воно ніколи себе не стримує. На диво, до цього часу нікому не вдавалося пояснити, звідки воно починається, чому взагалі людина відчуває те, що ми називаємо "коханням", і чому стає так болісно, коли воно раптом закінчується. Щезає радість від спілкування з єдиним чи , єдиною, не хвилюють більше дотики рук і губ, наче хтось зняв з очей рожеві окуляри, яким було так зручно сидіти на переніссі. Тому як підсумок звучать слова Василя Симоненка:



Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.



Але ні, кохання не вмирає; воно поринає у закутки пам'яті; воно живе в наших серцях, щоб знову відродитися в іншій любові. Яка, можливо, залишиться на усе життя. І тоді знову буде чутно слова-палко закоханої людини:



Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире, —

Я тобі віддаю.



Ліричний герой не хоче стримувати своїх почуттів, які линуть, мов невпинні хвилі розгойданого моря. Та й навіщо їх стримувати, коли кохання закрутило його у своєму нестримному коловороті, дало змогу відчути щось подібне до райської насолоди? Від цього не зможе відмовитися жодна людина, яка вміє по-справжньому кохати. Як ліричний герой Василя Симоненка, за - літературною постаттю якого вгадується образ палко закоханого поета. Недарма він наголошує:



У мою б увірвалася мову,

Щоб сказати в тривожну мить:

Ненаглядна, злюща, чудова,

Я без тебе не можу жить!..



Дійсно, хіба може жити коханий без коханої та навпаки? На мій погляд, ні. Закоханих нестримно тягне один до одного, вони намагаються не розлучатися ані на мить, щоб якнайдовше бачити милі серцю обличчя, чути такий приємний для слуху рідний голос, торкатися волосся, рук... Вони ніби створюють нерозривне коло, вхід до якого іншим суворо заборонений. Читаючи інтимну лірику Василя Симоненка, ніби потрапляєш у світ не звичайної закоханості, звідки тягне вітром щастя та райської насолоди. Звідти зовсім не хочеться виходити, адже так приємно відчувати себе велетнем, якому все підвладно, бо він — закоханий. Так і є, людина, яка закохалася, вважалася або хворою, або здатною на щось надзвичайне. Дійсно, "є в коханні і будні, і свята", але, на мою думку, у ньому усе ж таки більше щасливих днів, радісних переживань, ніж годин смутку та хвилин розчарувань. Бо на це воно і дано людям — велике, щасливе і, дуже на це сподіваюсь, нерозгадане кохання.