Рідна земля... Яке щастя, що вона є, що гріє нас своїм теплом. Не знаю нічого прекраснішого, могутнішого і добрішого за неї. Вона пригорнулася до сивобородого Славути, який напував своїх людей чистою життєдайною водою, давав їм сили для праці і добра.

Кружляли над Україною лелеки, вили свої гнізда на тих оселях, де жили добрі люди, приносили в колиски немовлят. Таких добрих людей було безліч по Прип'яті. Де ж вони зараз? Кидає їх по світу доля, мов човни на воді у лиху годину, після найбільшої і найжахливішої у світі екологічної катастрофи. Вже понад 1S років тут мертва зона, і вже понад 15 років б'ють на сполох дзвони Чорнобиля, нагадуючи всьому людству про обережність і відповідальність перед природою, перед своїми дітьми та онуками.

Взаємозв'язок людини і природи є провідною ідеєю поеми І. Ф. Драча "Чорнобильська мадонна". На цей час вже були опубліковані повість Ю. Чубака "Полинь", роман В. Яворівського "Марія з полином в кінці століття", Б. Олійника "Сім". Та саме Драч прагне осмислити трагедію через призму душі.

Використавши старосвітську тему "Ірод та Пілат", письменник, окинувши поглядом зал суду, де вільним було головне місце, задумується: чиє це місце, чому воно безіменне, хто він — Пілат, що вмиває руки від скоєного злочину? І ніби звертаючись до читача, наказує перевірити свої діяння і свою совість.

У поемі центральне місце посідає заголовний образ. Пройшовши через варіації (Селянська Мати, Солдатська Мадонна, Хрещатицька Мадонна), в епілозі він набуває незвичайного ствердження — Чорнобильська мадонна. На своїх руках сива чорнобильська мати несе хворе дитя, і це хворе дитя — наша планета, наша земля, саме людство.

Поет не випадково звертається до образу Мадонни, що завжди надихав митців. Традиційно мадонна — це щаслива молода жінка з дитиною на руках. У Драча ж це вже сива жінка, за плечима якої нелегкий життєвий шлях. Не одну природну і життєву бурі вже пережила вона. Та минав час, загоювалися рани, і було майбутнє — майбутнє в дітях.

Чи буде воно сьогодні, коли понад тридцять тисяч квадратних кілометрів України вражені радіацією, коли Чорнобиль забрав уже життя тисяч ліквідаторів, коли народжуються аномальні діти, коли існує вже ціла армія молодих чоловіків, від яких уже ніколи не спалахне іскорка нового життя.

Поет проводить мертвою зоною. Найболючіше те, що мертвою цю землю зробили рідні діти, адже це вони спроектували і розставили на родючих і найбільш населених українських землях недосконалі й незахищені атомні електростанції. За помилки і непередбачливість синів доводиться розплачуватися не тільки їм самим, а й їхнім матерям і дітям. Як гірко матері, чий син "...все це вигадав", як нелегко цим синам сподіватися на прощення.



Аж ось фізик прибіг...
...Шепоче він болісно: — Вона 
мене не простить. 



Скільки розпачу, душевного болю в кожному поетичному рядку! Совість палить поета, перед його очима образ скорботної матері:



Вона дивиться, дивиться в душу.
Вона палить очима до дна. 
А я все це дотерпіти мушу, 
Бо в душі не душа, а вина. 



І. Драч стверджує, що ніхто не має права знищувати природу, вкорочувати життя людині, позбавляти свій народ майбутнього. Воно ж у дітях, у новому житті, найсвітлішим і найзворушливим символом якого є образ матері з немовлям.

Чи буде це майбутнє в України? Тільки через вісім століть, через сорок поколінь наші гени зможуть "видужати", якщо їм більше, звичайно, ніщо і ніхто не зашкодить. А сьогодні летять над Прип'яттю лелеки і плачуть при світлі сонця над кущами, луками, затоками, над пустими, покинутими будинками. Земля там уже вибита в України з-під ніг.

Спинися і схили голову! Перед тобою зона національної трагедії. Тут загинуло Українське Полісся. Пошануй його святу пам'ять і страждання нашого народу. Оця 30-кілометрова зона — це наша поліська атомна Атлантида. І якщо ми не можемо підняти її з того страшного невидимого моря радіації, то давайте ж піднімемо її хоча б у нашій свідомості.

Пошли ж, доле, силу терпіння і надію нашому народові — невольникові страшної екологічної катастрофи.