Іван Драч увійшов, а вірніше, увірвався в поезію на початку шістдесятих років. На тлі тихої провінційної та офіційної поезії він разом з іншими новобранцями атомної епохи здавався неприборканим гейзером, "узутим в урагани". Драч вніс у поезію енергію слова, неординарність тем, які ламали застиглу солодко-сентиментальну псевдонародність. Провінційна затхлість так довго обмежувала українську індивідуальність віночками та стрічками на дівчатах у час офіційних концертів, що багато хто зневірився в здатності української культури народити щось крім "Гандзі рибки". Поезія Івана Драча була як вибух сучасності, як нова кров, молоде вино в міхах української поезії.

Новаторство Драча було вписано в історію мистецтва, історію країни. Він описував звичайні речі, але так, як їх ніхто до нього не бачив.



В соняшника були руки і ноги,
було тіло, шорстке і зелене. 
Він бігав наввипередки з вітром... 



Хтось шукає теми для поезії за морями й кордонами. Драч дивиться на стіл у кухні — і от спалахує "Балада золотої цибулі". Безліч епітетів знаходить поет, проводить цибулину через безліч перетворень, щоб постала вона перед нами тим, чим є: таємницею буття. А іще вона — "золотощока богиня продажних ринків", "королева краси сільських світанкових базарів", "ніжна Лаура якогось Петра Петрарки"... і ось вона просто "золота цибулинка з маминого городу". Поезія повернулась туди, звідки виросла: до землі.

Іван Драч приймає свою долю поета, нелегку у всякі часи, відважно, як лицар, і просто, як рядовий у бою. Крила таланту — трохи незграбний доробок для життя. З гумором і смутком розповідає балада "Крила" про чоловіка, якому не пощастило в новорічну ніч. Усім людям несе Новий рік подарунки: Кому — шапку смушеву, Кому — люльку дешеву, Кому — модерні каскети, Кому — фотонні ракети... Усе очікуване й звичайне. А Кирилові — "не пощастить же отак чоловікові" — лишаються крила. Недарма свариться жінка. Крилатій людині тяжко живеться. У небі він не свій, на землі — чужий. Але така доля поета — бути крилатим посланцем, що не дає землі забути небо. У баладі "Крила" відчутні інтонації Марини Цвєтаєвої, її поеми "Крисолов". Покликання поета, як наречену, конем не об'їдеш. Герой балади вже й сокирою відрубав — виростають крила!

Іван Драч приніс в українську поезію нові образи, навіть нові слова. Він не боявся використовувати науково-технічну термінологію, вважаючи, що сучасність повинна бути хазяйкою, а не рідкою гостею у віршах. Він не хотів відстати від часу:



Я ж приходжу: мені до рук
Варто знати кожнісіньку ваду, 
Але я вже скоріш помру, 
Ніж з ракети в авто пересяду 



У поезії Івана Драча мальовничість та наочність образів нагадують живопис. Якщо звернутися до відомої класифікації, він швидше "людина, що бачить", ніж "людина,, що чує". Тому вірші його такі пластичні, багатобарвні. Та не тільки надбання літературного ремесла зробило Драча гідним спадкоємцем класичної української поезії. Він не тільки описував — він осмислював нову епоху, по-новому відстежував зв'язок із традиціями. У поемі "Смерть Шевченка" поет звернувся до особистого життя Кобзаря, намагаючись зрозуміти його як людину, зрозуміти, який шлях, які підземні течії історії призводять до появи генія і чим стає він сам для історії Батьківщини. Драч уперше пов'язав літературний і життєвий подвиг Шевченка із становленням української нації:



Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів — 
Йшла за труною сина і пророка. 
За нею по безсмертному шляху 
Ішли хохли, русини, малороси, 
Щоб зватись українцями віднині. 



Поет продовжує жити й творити, не залишаючись осторонь від горя й радощів епохи. Він відчуває себе її спостерігачем, боржником і сплачує борг віршами.