Однією з найопукліших особливостей багрянівських текстів є образ українського героя, котрий зазвичай є центральним персонажем цього твору. Головною причиною культивування образу сильної особистості вважаємо історіософські пошуки письменника. Потоптання національної революції, знищення творчої еліти революційного покоління, поразка Повстанської армії в Другій світовій війні ставить Багряного перед проблемою «неісторичності» своєї нації, її керованості обставинами. Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом — вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через усебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення є творцями ідей (від політичних до релігійних). 
  Сильні, непересічні особистості відрізняються надлюдськими рисами: феноменальним ресурсом організму і всебічною обдарованістю — пам'яттю, інтелектом, моральною твердістю. Цей образ наближається до романтичного, поняття генія або героя: «Що значить неможливо? Як не існувало й поняття не вмію. Він зі школярських років полюбив англійську, кимсь розказану йому, відповідь на запитання — чи вмієте грати на роялі? — не пробував, може, й умію». У поемі «Скелька» кріпак-заколотник Данило демонструє мужність, хитрість, організаторські здібності; риси характеру Ольги («Розгром») — моральний максималізм, сміливість, незалежність мислення й дій; у тексті «Людина біжить над прірвою» український Мересьєв — Максим Колот — кілька тижнів без їжі йде по снігу майже босоніж, отримує духовну перемогу над усіма мучителями; у «Саду Гетсиманському» Андрій Чумак проявляє нереальну витривалість у в'язниці; протагоніста сатиричної поеми «Антон Біда — Герой труда» характеризує велич прощення ворогів. Героїв Багряного бояться їхні слідчі й охоронці — Многогрішного («Тигролови») — Медвин, Чумака — Сергєєв і наглядачі, Сміяна («Маруся Богуславка») — Сазонов. 
Початок XX століття ознаменувався розвитком технології, революційним рухом у багатьох країнах, «сп'янінням» від глибини суспільних і світоглядних перетворень. У зв'язку з цим з неменшою гостротою стояла проблема лідерства, гідного проводу для української республіки. Багряний вірить у здатність людей, а не економічних чинників, впливати на хід історії. Сильні, сміливі особистості є «обранцями» Бога, з ними завжди благословення, сприяння, усмішка долі. У «Тигроловах» ця ідея виражена в низці прислів'їв, які прославляють ризик і силу: «Сміливі завжди мають щастя»; «Бог не без милості, козак не без щастя». Саме «сміливі» є елітою, справжньою аристократією. Належність героїв Багряного до нової аристократії також базується на твердості їхніх переконань, оптимістичному настрої, видатних особистих якостях. Принципові тенденції побудови такого образу наявні вже в ранній поемі «Скелька». У центрі всіх художніх колізій — лідер, якого відрізняє непересічна вдача і зв'язок із традицією — він нащадок старої еліти:

Данило був так ніби отаман;
Хоч молодий, але розумний, смілий. (...)
Він виглядить, як справжній син козачий. (...)
Так часто марив він серед липкої мли —
Як встане слава, й бій кривавий гряне,
І блисне меч...
Гей, сили в нім гули, —
Недаром же батьки колись були
У Гадяцькому полку чотарями*.

  У зрілій творчості письменника схема центрального персонажу лишається майже без змін. Неоаристократ Андрій Чумак із «Саду Гетсиманського» підтримує свій безумовний авторитет перевагою над охоронцями і енкаведистами та глибиною впливу на людей. 
  Надлюдська природа нової раси панів проявляється в перемозі над світом природи («Тигролови»), власними ілюзіями («Огненне коло»), а також у перемозі над іншими націями: росіянами («Тигролови» і «Сад Гетсиманський»), італійцями («Людина біжить над прірвою») й німцями («Розгром», «Огненне коло»). 
Попри всю неоднозначність багрянівської версії українських провідників, вона може прислужитися при створенні національної аристократії, без якої неможливі розбудова й збереження вітчизняної культури.