Павло Тичина — один з найталановитіших українських поетів початку XX століття, людина з непростою біографією і нелегкою долею. Він не був розстріляний чи заарештований і відправлений до Сибіру чи Соловків, як багато інших письменників, проте за це він приніс, мабуть, найстрашнішу жертву для митця — свій талант. Людина, незвичайні творчі здібності якої не міг не визнати жоден критик, віддала своє обдарування на службу партійній верхівці, «обміняла свої сонячні кларнети на мальовану дудку», як пізніше-зазначали дослідники. Проте рання творчість Тичини була і залишається гімном мистецтву, всьому новому, сміливому, вона музична і потужна, енергійна й життєрадісна. Тут поет чесний, відвертий, він щиро вітає ті зміни, що відбуваються у суспільстві, бо вірить у відродження рідної землі, становлення незалежності України.
Почуття ліричного героя невизначені, змішані: з одного боку його охоплює тривога, передчуття якихось змін, і невідомо, якими будуть ці зміни; з другого — він хоче вірити, що революція принесе справедливість та братерську рівність:

   В душі я ставлю світлий парус, бо 
   в мене в серці сум, 
   І сміх, і дзвони, й радість тепла. 

У першій збірці «Сонячні кларнети» рідна земля постає через образи природи: поет закоханий у все прекрасне, створює живі, сповнені сили та життєдайної енергії образи. Природа, як і поет, знаходиться у передчутті якихось змін, готова розцвісти разом з народом, який щойно отримав волю.
Про ті зміни, що відбулись в Україні, говорить поет у «Думі про трьох вітрів», де на прикладі символічних образів вітрів показав, які сили діяли на той час і які були наслідки їхньої діяльності: ані Сніговій-Морозище, ані Безжурний Буревій, що символізує розбрат та анархію, не принесли нічого доброго, і лише Легіт -Тешюкрил піднімає людей, кличе до роботи, до відновлення і відбудови рідної країни. Сповнена радісними передчуттями і поема «Золотий гомін». Тут поет звертається до образу улюбленого міста Києва, міста, яке було свідком величі волелюбної держави— Київської Русі. Тичина нагадує, що земля наша благословенна, адже за давньою легендою саме на Київських горах був Андрій Первозванний:

   То Україну 
   За всі роки неслави благословляв хрестом 
   Опромінений, 
   Ласкою Божою в серце зранений 
   Андрій Первозванний. 
   І засміялися гори, 
   Зазеленіли. 

Та бачив поет, що й багато зла коїтеся навкруги: тривають братовбивчі війни різні партії не можуть поділити владу, а страждає простий народ. Його вірш «Скорбна мати» сповнений засудження війни, жаху від того, що стільки людей втратили своє життя. Тичина звертається до біблійної тематики, до образу Діви Марії, яка ходить Україною і жахається від побаченого:

   Христос воскрес? — не чула, 
   Не відаю, не знаю. 
   Не буть ніколи раю 
   У цім кривавім краю. 

Поет підкреслює богообраність і винятковість України, бо саме тут, за його словами, удруге народився і був розіп'ятий Христос.
«Скорбна мати» — це єдиний пройнятий трагічним пафосом вірш збірки, проте у наступній збірці «Замість сонетів і октав» ці настрої значно посилилися, бо автор побачив, що всі надії на покращення не виправдалися, що війна триває, а щастя народу так і залишилося далекою мрією. Він зображує Україну розіп'ятою протиборчими силами, вкритою трупами і политою кров'ю безневинних жертв. Поет, як справжній гуманіст, встає на захист загальнолюдських ідеалів, намагаючись нагадати людям, що слід берегти життя і що «на людину слід дивитися, як на скарб світовий».