За природою свого таланту Павло Тичина належав європейському символізму з його прагненням до найтіснішого зв'язку поезії з музикою. Збагативши філософсько-естетичні основи цього символізму дивосвітом українського фольклору, він став одним з найяскравіших представників слов'янського модернізму. Сп'яніння від життя, універсальність і глибина мислення, розмах і динаміка національного піднесення — усе це притаманне поезіям збірки "Сонячні кларнети", яка вийшла у світ 1918 року. Виразно символічний образ її назви відтворює радісні тони природи, "омузичені" в сонячних променях кларнетів. Адже визначальний для поезії Тичини символічний образ Сонячних Кларнетів — це першооснова світобудови, в якій звук і світло злиті в нерозщепну єдність. Але панівна роль для молодого Тичини все ж таки залишається за музикою. Його бачення й відчування, а також способи художнього зображення нерозривно пов'язані з музикою. Для нього Всесвіт — це музика, ритмічний рух:



Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонкі згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Наді мною, піді мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.



У цьому радісному гімні природі проявляється вплив ідей Р. Вагнера про те, що першоосновою всього живого і мертвого були музика, звуки, тони і фарби вічно рухливої матерії.

Поет висловлює тугу модерної людини за розумінням загадки і складності цього світу, закономірності його життя й природи:



Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

Їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...



У цій своїй тузі поет доходить до пантеїзму, до обожнювання природи та її явищ. Однак природа у його поезіях не виступає як самоціль, вона є обов'язковою й основною частиною буття. Природа в нього зливається в одну цілісність, витворюючи поліфонію звуків і тонів, що засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості:



Пробіг зайчик.

Дивиться —

Світанок!

Сидить, грається,

Ромашкам очі розтулює.

А на сході небо пахне.

Півні чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують.

— Сонце —

Пробіг зайчик.



Отже, слово поета гармонізується з ритмом навколишнього життя, непомітно зливається з музикою. У поезіях Тичини зі збірки "Сонячні кларнети" постає єдиний образ людського щастя; єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучити радість поета, заповнити простір між спалахами авторського захоплення. Тому в цих поезіях думку піднесено до рівня мистецького засобу, піднесено так високо, що вона стає оберненою метафорою: замість звичайного в метафорі зображення абстрактного конкретним, навпаки, конкретне зображується абстрактним:

"...Думали, думали — наче море кораблями переповнилась блакить, ніжнотонними..."

Або ще — "дзвін... пряде думки над нивами", "цвіте веселка дум ".

Тичина "Сонячних кларнетів" — перший поет-оптиміст у новітній українській літературі. Емоційна, духовна атмосфера першого збірника поета забарвлена світлим настроєм, жаданням гармонії, найперше із природою, щира відкритість душі поета, сповненої неясних передчуттів. У поезіях переданий стан існування людини, як спалаху, — існування поза каноном, необхідністю, примусом.

Це радість у собі, довірлива радість сподіваного світу, ще не відкритого очам: "Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячні Кларнети" . П. Тичина в ранній поезії дав неповторний вияв новим художнім тенденціям — символізму та імпресіонізму, збагативши їх оригінально перетвореними цінностями українського фольклору.