Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.



Т. Шевченко. "Царі"



Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка — він їде на Україну, де не був майже п'ятнадцять років.

Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам'яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися широкі поля, могутній Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. Але побачив поет замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуйне серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, свої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу в українській літературі сатиричну поему "Сон".

Уже авторський підзаголовок поеми — комедія — визначає її жанрову особливість і підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що само існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та "сну" народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле.

Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. Але, на жаль, не всі сучасники поета розуміли це, і він намагався розбудити у читачів почуття ненависті до царя і поміщиків, пануючої антинародної верхівки суспільства.

У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші, Шевченко пише:



У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає, —

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.



У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває автор псевдопатріотизм царя та магнатів:



А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..



Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які "мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята", думаючи, "може, так і треба".

Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про "рай" у селах України:



Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають.

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо отдають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.



Отже, змальовуючи образи кріпаків: каліки, вдови, сина-рекрута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-розпусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків не рай, а справжнє пекло. Образом покритки поет показує аморальність кріпосницького устрою, де пан може продавати кріпаків, топтати людську гідність жінки-селянки:



То покритка, попідтинню

З байстрям шкандибає.

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!



Не знайшовши "раю" в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір — далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій "людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги". Але це помилкове враження... "Загули кайдани під землею". То стогнуть народи — жертви самодержавної Російської імперії, які:



В кайдани закуті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!..



Влучним епітетом "неситий" Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України.

На противагу образу "неситого" поет створює, "серед холоду, ридань, снігів, гніту", зігріту безмежною любов'ю постать революціонера:



В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар

Штемпом увінчаний!



Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім'я вільного майбутнього народу.

У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей:



А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!



Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір — його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя.

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи.

Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає знищувальну характеристику тогочасній владі:



...аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога.

Та ще на лихо, сердешна,

Хита головою...

Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.



Тут ми бачимо і панів гладких:



За богами — панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..



Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар'єристи, які: "Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих". Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар "вдарять або дулю благоволять дати", а для них — це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці.

Далі, в алегоричній картині "генерального мордобитія" Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою:



Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних...



Таким чином, поет підводить читача до висновку, що кулак — символ деспотизму російського самодержавства.

Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-"медведиком". Без будь-якої причини цар "як крикне на самих пузатих", і вони, мов у казці, зникли один за одним, а "медведик" перетворився в жалюгідне кошеня:



Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.



Отже, автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити — до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників.

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:



Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися...



Не може пробачити поет Петрові І його облудної політики, коли самодержець зігнав українських козаків на будівництво Петербурга:



О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!



З вини Петра І загинув і дорогий серцю поета страдник — гетьман Павло Полуботок. Цей видатний син України все життя боровся проти колоніальної політики царату, за відокремлення рідного краю від Росії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І він був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер, катований і морений голодом:



І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах.



Отже, у своїй сатиричній поемі Тарас Григорович Шевченко підкреслив, що самодержавний устрій уже давно пережив себе і страшною руїною тримається лише на солдатських багнетах, придушуючи все живе й прогресивне. Поема "Сон" стала першим в українській літературі твором політичної сатири. Вона викривала і засуджувала мораль паразитизму й вірнопідданства, пробуджувала національну самосвідомість і почуття людської гідності українського народу.