У мальовничому куточку нашої України, на Чернечій горі, спить вічним сном наш незабутній Тарас Шевченко. Унизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і "лани широкополі", і милу його серцю Україну. Як мріяв, як заповідав...

Майже все своє життя він прожив за межами Батьківщини, але ніколи її не забував. Не забував він і своїх земляків-українців. Скільки творів присвятив він своїй Вітчизні!



Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену за неї бога.

За неї душу погублю!



Велике, добре серце поета страждало від розлуки з милим краєм, з рідними людьми. Він сумував за Україною, за її вишневими садками, за мелодійними піснями. Сумував, Що Україна "обідрана, сиротою понад Дніпром плаче".

Болем і тугою переповнювалось серце поета від думки про те, що



...скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві.



Усе своє життя поет присвятив боротьбі за волю свого народу. Він писав, що не можна спокійно "дивитись, плакать — і мовчать!"

І не мовчав! Він засуджував російський царизм, який всіляко пригноблював український народ. Діставалось від нього і тим "землякам"-українцям, які "деруть шкуру" з "братів незрячих, гречкосіїв".

У своїй знаменитій поемі "І мертвим, і живим ..." Шевченко докоряє своїм землякам — українським панам, інтелігентам, що зневажають українську мову, культуру і низько схиляються перед усім закордонним:



Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.



Поет закликає українців вчитись так, як треба, щоб у них була своя мудрість, але щоб вони вивчали й кращі здобутки світової науки, культури:



Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...



Як актуально звучать ці слова сьогодні! Шевченко з любов'ю оспівував борців за волю України і засуджував своїх сучасників за їх пасивність, за те, що



Їм байдуже, —

Панам жито сіють.



Доля України була йому не байдужою, про що він з таким болем писав в поезії "Мені однаково":



Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.



Шевченка карали, висилали на заслання, не дозволяли жити в Україні, яку він так любив, за якою так тужило його серце.

Проте... "караюсь, мучусь, але... не каюсь". Він не тільки мріяв про відродження України, її щастя, але й твердо вірив, що



... на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.