І на оновленій землі 
Врага не буде супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люди на землі. 
Т. Шевченко



У світовій ліриці більше немає митця, який би з такою любов'ю і таким сумом оспівав жінку-матір, сестру, кохану, їхнє тяжке життя в експлуататорському суспільстві. Для Шевченка жіноча недоля була згустком болю, що запікся в його серці: кріпацька неволя — це доля рідної матері, яку передчасно "у могилу нужда та праця положила"; доля сестер Катрі, Ярини, Марії — "голубок молодих", у яких "коси в наймах побіліють"; це трагічна доля його першої трепетної любові — Оксани Коваленко, доля всіх нещасних жінок, що "німі на панщину ідуть". Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ'я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові. "Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти ні в одного з поетів світу", — писав М. Рильський.



Ой поете, великий пророче! 
Скільки сил ти віддав у житті, 
Захищаючи долю жіночу. 
І завжди в самоті, в самоті.



Т. Г. Шевченко обняв своїм генієм усі галузі духовного і соціального життя суспільства. І не в одному з його творів постає образ матері. Мати є втіленням земного існування людини, сенсом цього існування. Любов до неї підвищує людину, робить її благородною та духовно багатою.

Для жінки велике щастя полягає в народженні і вихованні дитини, але на що можуть перетворити материнське щастя жорстокі звичаї та людське ставлення!? Ця проблема постає не в одному творі Т.Г. Шевченка. Мене ж найбільше вразила доля Ганни з поеми "Наймичка".

Дівчина, яка покохала та не вберегла свою дівочу честь, стала покриткою і пішла з дитиною з рідного села. Однак Ганна не гине, як Катерина, доля якої подібна до Ганниної, вона бореться за своє щастя. А її щастя і трагедія — це її дитина, якій вона дала можливість жити з нерідними батьками, що люблять та вважають своєю. Всю свою ніжність, всю пристрасть душі мати віддає дитині. Все її життя — в ній. А вона сама не може навіть відкритися у своїй любові:



Не зна Марко, чого вона 
Так його цілує, — 
Сама не з'їсть, не доп'є, 
Його нагодує.



Ганна — натура безмірно глибока, її почуття до дитини сильне та високе, любов така могутня, що перемагає усе інше, закриває для неї світ, змушує забути про себе саму, віддати своє життя не задля хвилинної спокуси, а задля довгої тривалої жертви на користь дитини. Вона відмовляється навіть бути весільною матір'ю свого сина і лише перед смертю розкриває йому правду. Ганна вважає себе не гідною любові сина та невістки, адже вона не могла сама виховувати Марка, мусила підкинути його чужим людям. Та син прощає її, прагне пожаліти, розрадити. Однак мати вже не встигла насолодитися синівською любов'ю, вона вмерла, так і не відчувши вдячності Марка.

З великою силою розповідає автор про почуття материнської любові, сила якої робить жінку здатною на найбільшу самопожертву. Любов матері — це найсвятіше. Т. Шевченко підніс жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Він бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславляв вірність і щирість. Народити дитину — це ще не означає стати матір'ю в повному розумінні цього слова. Дитину треба виростити, виховати і дати їй все для того, щоб вона була щасливою.

Тема материнської долі дуже актуальна у творчості Кобзаря. Адже мати — це духовна основа людського життя. Звичайно, не всі матері чинили так, як Катерина чи Ганна. Це винятки. Більшість несли свій тяжкий хрест, переборюючи труднощі, але не лишаючи дітей права жити коло матері. І щаслива та дитина, яка запам'ятала дотик материнської руки, її ніжний поцілунок, ласкаве слово і радісний сміх, радість її, коли син зробив перший крок, а потім, ставши дорослим, пішов у самостійне життя з благословення матері.