Отаке-то було лихо, 
По всій Україні! 
Гірше пекла... А за віщо, 
За що люде гинуть ? 
Того ж батька, такі ж діти, — 
Жити б та брататься. 
Ні, не вміли, не хотіли... 
               Т. Шевченко 



Кожна епоха творила свій образ Т. Г. Шевченка. І хотіла його словами говорити від імені народу про себе.

Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле, нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам'ять.

Отже, Шевченко — у нас більше, ніж великий поет, він національний пророк. Пророк, згідно з біблійною традицією, — носій демократичного світопочуття, гуманістичний викривач світового зла, як і зла соціального та національного, поборник добра і справедливості. Ось у такому біблійному значенні був Шевченко пророком свого народу. Продовжував він і ще одну біблійну традицію — картання вад власного народу, дав могутню силу національній самокритиці, без якої не було б нашого відродження ні в XIX, ні в XX століттях.

Уважно перечитуючи поему "Гайдамаки", можна побачити в ній шекспірівське, відчути Шевченкове страждання за людську жорстокість: "Болить серце, як згадаєш...", "Серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини і внуки, шо батьки їх помилялись..."; "Не спинила весна крові, Ні злості людської".

Аналізуючи поему "Гайдамаки", звернемося до тексту, щоб аргументувати словами автора. Такий аналіз стосується насамперед образів ватажків гайдамацького руху — Максима Залізняка та Івана Ґонти. Створюючи ці образи, Шевченко дає власну оцінку їхній ролі в повстанні: "Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла..." У змалюванні цих персонажів помітні і суперечності, бо кожній людині притаманні сильні і слабкі сторони.

Ставши на чолі гайдамаків, Залізняк думає про долю народу. Це є однією із причин великого довір'я повстанців до свого ватажка. Це ж про нього, улюбленця народних мас, співа кобзар пісню "Літа орел, літа сизий..."

Максим відважний, він завжди йде попереду, перебуває в самій гущі бою, власним прикладом запалює повстанців на рішучі вчинки. Залізняк, пройнятий глибокою ненавистю до ворога, жорстоко розправляється із шляхтою. Але благородний намір — визволення народу від гніту — перетворюється на кровопролиття. Засліплені кров'ю, гайдамаки вже не здатні зупинитись:



Не милують, 
Карають, завзяті.
Тече кров у воду. 
Ні каліка, ні старий, 
Ні мала дитина 
Не остались — не вблагали 
Лихої години.



Можливо, тяжке життя породжує таку неймовірну жорстокість? Адже Залізняк, чутний до Яреми, дорожить дружбою, повстанці його поважають, вважають своїм. Довідавшись, що немає вже Ґонти, "Залізняк заплакав вперше зроду; сльози не втер, умер неборака". На чужому полі, в чужу землю поховали його гайдамаки:



Сумно-сумно гайдамаки 
Залізную силу 
Поховали; насипали 
Високу могилу.



Разом із Залізняком закликає карати ворога і Гонта. Його образ — найтрагічніший у поемі. Гонта, відданий присязі та народові, всією душею ненавидить польську шляхту — це з одного боку. А з іншого — зміг же він порушити присягу, переходячи на бік гайдамаків. А якою відданістю справі можна виправдати його кроваві справи:



Покотились малі діти 
І каліки хворі. 
Гвалт і галас. На базарі, 
Як посеред моря 
Кровавого, стоїть Гонта 
З Максимом завзятим.

Не можу погодитись з тим, що в літературі вбивство Гонтою власних дітей не тільки виправдується, але й показується як зразок відданості справі. Вбивство Гонтою своїх синів не підтверджується ні історичними, ні фольклорними джерелами. Шевченко пише, що, здійснивши убивство, Гонта замислюється над вчинками гайдамаків, його єдине бажання — смерть:



І мене вб'ють... коли б швидше!



Автор замислюється, що навряд чи з будь-якої скрутної ситуації єдиним виходом може бути помста, а ще страшніше — масові вбивства. Не всякими шляхами можна дійти праведного діяння. Треба думати, як, борячись проти зла, не скоїти ще більшого й непоправного лиха.