Різні є дороги до величі, різні є зв'язки з батьківщиною. Українцям на протязі багатьох років — де там років, століть! — щоб вийти в люди, треба було зректися національної сутності. Навіть українські прізвища змінювали новонароджені пани та багатії — був Береза, а став Березовський, був Бетько, став Бетьков. Забита, покраяна на шматки сильнішими державами, що могла дати Україна своїм синам? Тільки казкову природу, тільки щедру землю, тільки співучу мову, що виспівувала біль, та кохання, та гумор. І так легко іноді було відмовитися від цього, як у столицях відмовляються від знайомств із сільськими сусідами. Навіть М. В. Гоголь, що починав з українських по колориту творів, потім писав: "Нужно писать и говорить по-русски..." Але Тарас Шевченко, що його ота розга била і "вчила" солдатчиною, Кос-Аралом, жебрацтвом та палками, став у чергу українських синів, що не зреклися своєї неньки, убогої та безталанної.

Де б не був Шевченко, у неволі казематів чи в блискучому Петербурзі — Україна, її пейзажі, її люди з'являлися йому:



Садок вишневий коло хати, 
Хрущі над вишнями гудуть, 
Плугатарі з плугами йдуть, 
Співають ідучи дівчата, 
А матері вечерять ждуть...



Душа поета вболіває за народ, за оту красу й гідність, що страждає й занепадає. І навіть якщо йому не доведеться ніколи повернутися додому, доля батьківщини ніколи не буде йому байдужа:



Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені... 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять... 
Ох, не однаково мені!



Туга за Україною, стурбованість за її історичну долю, її майбутнє зливається з ніжною любов'ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:



А я дивлюся... і серцем лину, 
В темний садочок на Україну, 
Лину я, лину, думу гадаю, 
І ніби серце одпочиває...



Скорбота дає різні плоди. Не приведи доле додати оту останню краплину до моря народного терпіння. Кров'ю поллється та вода, що збиралася із сліз і поту. І не дає поет надії на милість ворогам, немає в його серці християнського прощення:



Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу — отоді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого Бога. 
Молитися... а до того 
Я не знаю Бога.



Не може вилитися з уст молитви, коли бачить Шевченко на рідній землі, що



... чорніше чорної землі 
Блукають люди; повсихали 
Сади зелені...



Жахливо стає: а якби міг поет зазирнути у майбутнє, у страшний голодомор тридцятих років "щасливого" XX століття? Вдруге розірвалося б його щире серце!

Російський історик казав, що в кожного народу є своя Біблія. Священною книгою України став шевченківський "Кобзар". Роки минають, але пережив усі завоювання "Садок вишневий коло хати". І сучасний поет пише про дивовижне перевтілення:



Антонич був хрущем і жив 
колись на вишнях, 
На вишнях тих, що їх 
оспівував Шевченко.



Це зветься славою і пам'яттю, а народжують їх лише любов до батьківщини та біль, лише зв'язок з рідною мовою, де б не жив і не творив поет.