Усі ми знаємо Тараса Григоровича Шевченка як українського народного письменника, справжнього патріота своєї нації. Майже усе написане ним було присвячене Україні, яку поет змальовував з великою любов'ю. Його заклик "Свою Україну любіть" проходить червоною ниткою через усю його творчість, так само, як мотив ненависті до поневолювачів рідного народу. Але чи є це підставою вважати, що Шевченко ставив свою націю понад усе?

Може скластися таке враження - багато рядків його творів присвячені обвинуваченню царської Росії або польської шляхти. Та лише на перший погляд. Тільки в дуже обмежених людей патріотизм набуває форми несприйняття і ворожого ставлення до усіх інших націй. Тараса Шевченка ж обмеженою людиною назвати ніяк не можна.
"З його слів я вперше зрозумів, як треба любити батьківщину і свій народ" - пише про Шевченка... грузинський поет Акакій Церетелі у статті "Мої спогади про Шевченка", який відчув після спілкування з українсь ким Кобзарем спорідненість доль двох настільки різних народів.

"Сей новий патріотизм нашого поета, - уточнює цю думку Іван Франко, - ...основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між котрими перша і найближча серцю поета його рідна Україна".
Для будь-якої людини є природним любити найрідніше. Але віддаючи серце близьким людям, наприклад, членам своєї родини, культурна людина не вважатиме ворогами усіх інших людей лише за те, що вони не входять в коло "близьких". Те саме є справедливим і щодо ставлення патріота до інших народів.
Так, нам відомо з творів Шевченка, як він ставився до Російської імперії - "тюрми народів". Він засуджував колоніальну політику росій-ського царизму, увесь державний устрій. Але саме Імперія, царизм були його ворогами - а не росіяни взагалі. "Москалі" як представники ворожого устрою - а не російського народу. Російський народ у його зображенні був майже такою самою жертвою, як український та всі інші народи, що входили до складу Російської імперії.

Од молдаваніна до фінна
На всіх язиках все мовчить, -

пише Шевченко, але його співчуття поневоленим також охоплює усіх "од молдаваніна до фінна". Поет закликає до солідарності між безправними народами, до їх об'єднання проти спільного ворога - конкретно го суспільного ладу.
Так само у "Гайдамаках" та інших творах на історичну тематику, хоча у деяких героїв звучить ворожість до "ляхів" взагалі, не слід плутати їх слова з авторськими. Польський народ не був у розумінні Шевченка ворогом українців, так само, як народ російський.
Так, упродовж різних історичних періодів певні нації пригноблю ються представниками інших, і образи за це часто живуть довше за власне поневолення. Але Шевченко не піддається й таким образам. Він пам'ятає про спорідненість між близькими націями краще, ніж про ситуативну ворожнечу.

Того ж батька, такі ж діти, -
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться! -

пише він про український та польский народи. До народного повстання гайдамаків призвів не конфлікт між інтересами саме народів - винною є польська шляхта, а самі нації, на його думку, є братніми. І пізніше, у вірші "Ще як були ми козаками" , поет повертається до цієї ж теми:

Отак-то, ляше, друже-брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели...

Шевченко мріє про об'єднання між слов'янськими народами:

Щоб усі слов'яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди...

Це - рядки з поеми "Єретик". До речі, образ ворога в цій поемі грають вже не "москалі" чи "ляхи-шляхтичі", а німці - чергове уособлення колоніальної політики, як такої, на прикладі конкретних історичних обставин.
І, нарешті, доказом ставлення Кобзаря до дружби всіх народів можуть стати рядки ("І Архімед, і Галілей"):

І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Саме "люди" взагалі, без розділення на народи, або пригноблених та тих, хто гнобить. Отже, дружба народів була не лише темою що епізодично порушувалась у різних його творах - вона була частиною шевченківської мрії про світле майбутнє.