"Заповіт" Великого Кобзаря — це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській із світовій літературі. "Заповіт" можна вважати програмовим твором Тараса Григоровича Шевченка.

Цей вірш — неповторний поетичний заповіт, у небагатьох рядках якого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його "незлим, тихим словом". Поет сподівається, що з плином часу його ім'я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, Шевченко ніби забуває суто особистий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках "Заповіту". Смерть більш не лякає поета. Рідна земля підтримає його мніть там, де немає світла й темряви:



Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі 
Було видно...



Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у "синє море кров ворожу". Тоді поет згоден покинути землю й полинути до Бога.

Степова могила — це нерукотворний пам'ятник. Таким самим пам'ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в "Заповіті" поет взагалі не дає оцінки своїй творчості, своїй особистості. Він цілком захоплений долею України — сучасної, майбутньої, вічної.

Найважливіше побажання нащадкам — це порвати кайдани, які одвіку стримували розвиток нації. В останніх строках звучить прямий заклик до збройного повстання, через яке українці нарешті виборють собі жадану волю:



Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте.



Ще раз ми можемо впевнитися, що всі тривоги й думки Тараса Григоровича Шевченка пов'язані з долею рідного народу. Сподіваюся, нині Кобзар бачить наш вільний незалежний народ, адже саме це було головною метою його великого життя.