Людина народжується для щастя. Та не судилося щастя Чіпці, головному героєві роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Доля була жорстокою до Чіпки від самого народження, хоч з нього "дитина... вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне..." Син обдуреної, зневаженої селянки-біднячки, хлопець змалку відчув, що це таке — людська несправедливість. У селі цуралися не тільки Мотрі та її старої матері. Гріх, безневинно скоєний Мотрею, довелося спокутувати її синові. Діти знущалися з Чіпки, не приймали до свого гурту, бо він був для них "виродком", байстрюком. І зростав хлопець невеселим, вовчкуватим, тихим. Уже в дитинстві, коли його за упертість прогнав багатий козак Бородай, Чіпка "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділяла людей на хазяїна й робітника".

Болюче відчуття соціальної несправедливості з часом все більше й більше поглиблюється. Розповіді діда Уласа про кріпосницьку неволю, про нещасливу долю батька, селянський протест проти вимог пана примусили селян, звільнених реформою 1861 року з кріпацтва, працювати на нього ще два роки, інші факти зневажання людини людиною — все це формує характер Чіпки як шукача правди.

Життєвий шлях Чіпки сповнений крутих поворотів, підйомів і падінь. Таким самим суперечливим є внутрішній світ героя: добре, гуманне в ньому переплітається з недобрим, жорстоким.

Довго й марно намагається Чіпка зробити все, щоб і він з матір'ю жив "по-людськи". Не покладаючи рук працює на тому клаптику землі, що дістався йому у спадок, виношує у своєму серці мрію про щасливе заможне сімейне життя.

І коли в Чіпки підступно забирають ту землю, яка була зрошена його потом, вся істота селянина постає проти кричущої кривди. У Чіпки відняли не лише землю, з втратою якої розбилися його мри про щастя, а й віру в добро, в справедливість. У його серці запеклася ненависть до тик, хто вершить долі людей. Своє горе, розпач він починає топити в горілці, завів дружбу з ледацюгами, яких за часів кріпацтва морально скалічив панський двір. У такому товаристві Чіпка теж морально занепадає: пустив по вітру добро, нажите тяжкою працею, вигнав з хати рідну матір. Він стає на шлях злодійства. Щоб заглушити муки совісті, Чіпка намагається знайти виправдання злочину, який він скоїв: "Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?.."

Але морально здорова селянська вдача Чіпки на якийсь час перемагає. Він знаходить у собі сили, щоб почати нове життя. Коли Чіпку селяни обрали в земство, йому здалося, що в нього виросли крила. Він, який з дитинства мріяв про правду й справедливість, буде служити селянській громаді, боронити її інтереси. Але його боротьба "за народну правду" приречена на провал. Після виведення з членів земської управи (пани не захотіли, щоб там поруч з ними засідав "хам") Чіпка остаточно втратив віру в правду і справедливість: "Видно — ніколи не було тієї правди... ніколи й не буде!"

Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров невинно загублених жертв, яку нічим не змити, навіки заплямовує Чіпку.

У цьому трагічна суперечливість образу Чіпки: з одного боку — прагнення до правди і добра, а з другого — невміння знайти справжніх шляхів боротьби. Це стало причиною того, що "кривава стежка" його бунтарства зробила вольову, енергійну силу "пропащою", призвела до трагічного кінця.