«Вищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу,- нема»,- занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. І хоч не все з написаного ним витримало іспит часом, проте неповторна «вишнівська усмішка» хвилює читача, викликає сміх, У чому її секрет? Остап Вишня створив цю оригінальну форму сатири й гумору, мотивуючи свій вибір так: «Не мислю-бо інакше переробки всього нашого вмедлителььюго» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! 1 я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!» Вони невеликі за обсягом, сповнені іскрометного сміху, бо йдеться про події, факти, речі, які часто заважають людині жити, розвиватися, самоутверджуватися. У центрі усмішки, як правило, комічна ситуація, комічний конфлікт чи комічне зіткнення персонажів. У славнозвісній «Зенітці», наприклад, це сутичка діда Свирида з ворогом, яка висвітлює патріотичні почуття українця, а також його та кумова «битва» з бабою Цукеркою. "Чимало усмішок Остапа Вишні - «Газета - дуже велике діло», «Як ми колись учились», «Ох, і лікували нас…», «Вечорниці», «Дзвонарі» та інші - побудовані на нанизуванні комічних ситуацій, що відтворюються чи то через діалоги героїв, чи то через опис-розповідь письменника. Часто це своєрідні «трактати», які за формальними ознаками нагадують ґрунтовне наукове дослідження з конкретного питання, а за своєю глибинною сутністю є тонкими іронічно-гумористичними спостереженнями автора над людською вдачею, певною ситуацією в суспільному житті.

Письменник досягає цього різними художніми знахідками. Так, в усмішці «Ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу Палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. Усмішка «Газета - дуже велике діло» має іншу особливість. Вона починається такими рядками: «Я тут не натякатиму про те, що таке газета. Усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. Недарма ж її (газету) звуть шостою державою. Я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» Такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. Йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «Ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. Але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. Цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його по голові:
- Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую?! і
Та р-р-раз! р-р-раз!
І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і Богу молиться…»

Проте у своєму щоденникові Остап Вишня занотовує: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» Чи не парадоксальні ці твердження? Ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. Така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. Завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! Сам Остап Вишня щиро зізнається: «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! У моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста - веселий блиск в очах народу. У щоденнику «Думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. Чесність - значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!» - кредо прикажчика в літературі).
«А талант - де «крила Шевченка!
Це - ніжність Лесі Українки!
Це - мудрість Івана Франка!
А взагалі талант - це народ!!!»

На сторінках щоденника Остап Вишня не раз згадує народ - і з високим пафосом, і з ліричною нотою, і з тонкою іронією. Бо й сам пін, і його предки - плоть від плоті рідного народу, мудрого, веселого, дотепного, лукавого. У нього письменник учився, щедро черпаючи з криниці народного слова й гумору. Проте сміятися треба вміти пік., щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про непривабливіші речі. Цю думку Остап Вишня образно розгортає у перших сторінках щоденника: «Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани {не сині, а взагалі широкі!) - хіба я їх не люблю?
Люблю і любитиму!
Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!
Ой широкі штани!
Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, - це мистецтво.
Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, - не здирайте грубо їх..!»

Ці слова якнайточніше характеризують творчий доробок Остапа Пишні, його делікатний сміх над вадами окремої людини та ущилли-ну іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать людській природі. Остап Вишня про негативні риси українського характеру в гуморесці «Чухраїнці» Остап Вишня з великою надією поставився до культурного відродження 20-х років, до українізації, що почалася була на його Батьківщині. 11926 року він видав збірку «Українізуємось». Відчувається його стурбованість проблемами розвитку української мови, він розмірковує про збереження її чистоти, про розширення сфер її вживання, про шляхи досягнення грамотності. До речі, ці проблеми, надзвичайно актуальні в 20-х роках, перегукуються і з проблемами сьогодення, коли, незважаючи на проголошення української мови державною, час від часу виникають суперечки про шляхи її розвитку і навіть про сам її статус.

Із сумною іронічною усмішкою говорить Остап Вишня і про менталітет українця, про його негативні національні риси. Саме про це йдеться в гуморесці «Чухраїнці». Скільки в ній ііркої іронії, болю через егоїзм, інертність думки н дії, через повільність рідного народу, що завжди давалася йому взнаки па різних етапах історичного поступу! Дотепну назву вигадує Остап Вишня для казкової країни Чукрен, населення якої, чухраїнці, завжди чухаються. Алегорія дуже прозора, йдеться про Україну і українців. І географічні координати також підтверджують це: її територія простягається від біблійної річки Сону аж до біблійної річки Дяну, на заході - пасмх» Кирпатих гір, а на півдні - найулюбленіша чухраїнська річка Дмитро. Країна Чукрен - хліборобська, а чухраїнці - великі майстри співу, та співають чомусь перекрученою мовою. Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Автор розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вкмагає жанр наукового трактату за «викопаними матеріалами». Так, чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їх улюблена рослина - соняшник («… як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколішках… Так ніби він - ти, а ти - ніби пан. Уперто покірлива рослина»). А у вирі полеміки вони здатні і голови один одному попровалювати. У чуханні чухраїнці неперевершені майстри, ще й вигадливі дуже. Не підготувавшись до великого свята через власну повільність і безвідповідальність, вони не сумують, а швидко знаходять вихід із прикрого становища - продовжують рік до тисячі днів, щоб не поспішати.

Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю в минулому а сучасному. Але іронія ця - від великої любові до народу, до людини. Про це Остап Вишня записав у своєму щоденниу: «Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тільки тоді ти маєш право сміятися. тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків.»