1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повістю, яку назвала влучно - "Земля", що стала вершиною творчості письменниці. У ній гармонійно переплелося суспільне й особисте, вічні проблеми любові й страждання, добра і зла. Відчуваєш, з якою емоційністю і теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає і сподівається. Думаю, що саме тому в читачів виникає глибока довіра до всього, що з хвилюванням змальовано у творі.
Повість "Земля" розкриває для нас, сьогоднішніх читачів, складний і суперечливий образ українського села з його одвічними проблемами, морально-етичними принципами, добрими і трагічними подіями. Саме показом життя малоземельного і безземельного селянина Буковини кінця ХІХ - початку ХХ століття досягає Кобилянська роз-криття теми влади землі над людиною. Та ми бачимо село не на тлі соціального протистояння. Рівень духовності, морально-етичні стосунки - ось що, на мій погляд, є основним у повісті.

Сталася родинна трагедія: брат убив брата за землю. Жахливий випадок вражає, змушує замислитись над причинами трагедії, над сут-ністю людини і, що є найважливішим, - озирнутися на власне "я", зрозуміти, що витоки всіх наших вчинків - у душах. Мабуть, недарма саме село з його моральними засадами взяла письменниця для показу боротьби добра і зла, що повертаються до людини, як бумеранг. Село для України - прамати. Кожен з нас, навіть міських жителів, несе в собі щось від села, від землі. У селі формувалася наша культура, мораль, звичаї і традиції - ті неписані закони, на яких зросла українська нація.

Найсвятішим для селянина завжди була земля. Її ретельно доглядали, нею клялися, купку рідної землі брали з собою, збираючись у чужий край. Коли читаєш повість Кобилянської, весь час відчуваєш, що для мешканців села земля - жива і рідна істота. Вона заполонила їхні думки, мрії, почуття. І це зрозуміло, бо тільки земля робить селянина хліборобом, повноцінною людиною і дає сенс його життю. На мій погляд, і образи повісті показані через призму духовності землі, а проблема моральності тісно пов'язана з питанням про землю. Все це і є тією цілісністю, що є основою твору.
За багато століть українське село виробило свої неписані принципи співжиття, які є нашим безцінним спадком і дотепер. Ніхто з односельців не похвалить зажерливого, скупого, злого й нечесного навіть тоді, коли він добре хазяйнує. І навпаки, порядність та доброта завжди нагороджувалася повагою людей і схваленням. Віками батьки вчили дітей зважати на думку громади: коли що робиш, то думай, що про тебе скажуть люди!

...Сьогодні свідомість українців знову звикає до слів "власник", "моє", а не "колективне". Земля колгоспна знов повернулася до селянина. Їй потрібні, як ніколи, працьовиті, чесні, мудрі й дбайливі господарі. Наша земля прагне людської доброти, бо тільки з неї проростає зерно, зацвітає сад, знаходить щастя душа.

...Книгу прочитано, але ще довго будуть жити в моїй душі постаті її героїв, їхні смутки й радощі, надії на краще. І закарбується в серці життєва наука: чесна людська душа гидує злом і жорстокістю, милується всім гарним, добрим і щирим.