Повість "Земля" Ольги Кобилянської написана вже більше століття тому, проте й сьогодні вона схвильовує читачів, не залишає їхні душі байдужими, адже герої її постають, як живі, зі своїми проблемами, почуттями та переживаннями. Схвилював цей твір і мене, а особливо вразив той факт, що повість написана на основі реальних подій — восени 1894 року в сім'ї Івоніки Житіяна молодший брат убив старшого в надії самому успадкувати батьківську землю. Вже саме лише цей факт вражає своєю жорстокістю, і, звичайно, письменниця не залишилася байдужою до цього матеріалу. Пізніше вона згадувала: "Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі, щодо одної, також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськами тих фактів, і коли писала — ох, як хвилини ридала!.." А отже, якщо письменниця вклала свою душу у твір, то читач повинен це відчувати, він не залишиться байдужим.

Ця історія нагадала мені біблійну легенду про Каїна та Азеля, у ній говориться, що братовбивство є одним з найстрашніших гріхів і воно обов'язково буде покараним. Каїновим покаранням були муки совісті та неможливість померти, Савиним — ганьба з боку оточуючих та позбавлення спадку.

На мою думку, твір О. Кобилянської значно відрізняється від творів її попередників, що торкалися тієї ж теми: І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та інших. По-перше, глибшим здається мені психологічний аспект, звичайно, письменниця звертає увагу і на ті соціальні процеси, що відбувалися у місті й на селі, бо саме бажання не залишитися без спадку штовхає Саву на злочин. Але особливу увагу авторка приділяє почуттям, настроям героїв, з'ясовує, що впливало на формування тих чи інших рис характеру, адже злобний та лінивий Сава відпочатку був здатний на вбивство, його слід було лише підштовхнути, що і зробила Рахіра. І важко уявити, щоб Михайло підняв руку на брата навіть через спадок, через шмат землі, без якого селяни не уявляли собі життя. Отже, не все обумовлював соціальний фактор, багато залежить і від внутрішніх якостей людини.

А по-друге, привернуло мою увагу дещо інше ставлення до землі: якщо раніше письменники наголошували на тому, що селяни не мислили свого життя без неї, безземельні були приречені на бідування чи навіть голодну смерть, то Ольга Кобилянська показує, як поступово формується серед селян думка, що можна прожити без землі. До цього приходить і Михайло, трохи поживши у місті, й Івоніка Федорчук. Останній усвідомлює, що "Михайло був для землі, а не земля для нього". Але найголовнішою, як мені здається, є думка про те, що землю треба любити; не робити з неї ідола або привід для ворожнечі, а просто працювати й доглядати своє поле. А коли земля стає мірилом вартості людини, це призводить до біди.

Викликають симпатію образи Михайла та Анни. Мені шкода, що чесні й чисті, достойні щастя люди найбільше страждають від підступності та зради. Михайло любить брата, незважаючи на всі його витівки, і навіть не підозрює, що той готує йому смерть. Чесні та працьовиті Михайло та Анна протиставляються лінивим та підступним Саві та Рахірі — ці дві пари побудовані на контрасті. Кожен з братів знайшов дівчину по собі, добро стало проти зла, проте в цьому двобої перемогло, на жаль, зло. Втіленням цього зла здалася мені Рахіра, навіть саме її грубе й непривітне ім'я не віщує нічого доброго. Кобилянська говорить про неї, як про "чорну Рахіру", підкреслюючи тим, що вона була не тільки чорнява собою, але й мала чорне серце.

Привернули мою увагу й різноманітні символічні деталі, майстром яких була Кобилянська. Наприклад, Михайло запрошує Анну до танцю, але вони так і не потанцювали: "Не зіткнувшися, розлучилися дві руки", — і це було сумним пророцтвом їхньої майбутньої долі. Або ще — темний ліс лякає Анну, передчуває вона щось недобре, і передчуття не обманули її. Важливу функцію відіграють і пейзажі — тут немає жодного опису природи, не пов'язаного з розвитком почуттів та подій у творі.

Повість "Земля" справила на мене глибоке враження не тільки своєчасністю та глибиною проблем, які вона піднімає, але й певним новаторством, тим, що до старих тем письменниця підходить по-новому, вміє зацікавити й утримати читача. Я думаю, що ця повість зайняла гідне місце у скарбниці української літератури.