Ольга Кобилянська - один з найтонших психологів нашої літератури. Талановита письменниця-демократка була сучасницею і другом І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вона була справжнім новатором художнього відображення дійсності.

Повість "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки і надрукована вперше у 1922 році. Але творчий задум визрівав поступово. Основна проблема повісті - людина і земля. До цієї теми в українській літературі зверталися і І. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сім'я"), і Панас Мирний та Іван Білик ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), і М. Коцюбинський ("Fata morgana"), і І. Карпенко-Карий ("Хазяїн").
Але ще не було в українській літературі твору, у якому б за право володіння землею брат убив брата. А ми знаємо, що в основі повісті лежать реальні події.

Дійсно, земля мала якусь магічну владу над людьми. Вона була і годівницею, і щастям, і горем. Це теж один із образів повісті, а, точніше, головний образ.
У центрі повісті - сім'я Івоніки Федорчука. Усі персонажі знаходяться під владою землі, але кожен ставиться до землі по-різному.

Івоніка прожив безпросвітне життя, тяжко заробляючи на будівництві залізниці. Ціною виснажливої, каторжної праці, ціною власного здоров'я, пропащої молодості він стягся на кілька моргів землі і став хазяїном.
Марійка, дружина Івоніки, теж прив'язана до землі, як дитина до матері. Земля для неї стала мірилом правди, мірилом вартості людини. Хто не має землі, той нічого не має.

Але найкрасивіше любить землю Михайло - старший син Івоніки. Він сам - прекрасна людина, і любов його - красива, романтична. Михайла всі в селі любили, тому що він був спокійним, тихим і навіть покірним сином своїх батьків. Навчався всьому завзято, любив працювати і працював з радістю. Сміючись, виходив із дому, сміючись, вертався додому. Одна трагедія лише мучить його - він не народжений для служби у цісарському війську. Його покликання - праця на землі, яка приносить йому справжнє задоволення. Такого хлопця не можна не любити.
Полюбила його і наймичка Анна. І тут Михайло прекрасний: у своєму ставленні до Анни він також красивий і порядний. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоціль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дівчина-сирота, в якої за душею нема і сажня землі, він, не вагаючись, залишається з безземельною дівчиною.

А ось Сава - молодший син Івоніки - до землі ставиться зовсім по-іншому. Він її не любить, але ж розуміє, що це є засіб для існування. Адже він живе в селі і бачить, що в селі людина без землі нічого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки віддадуть землю не Саві, а Михайлу. Сава не міг не відчувати переваги Михайла над собою.

Ольга Кобилянська психологічно вмотивовує, як зародився задум вбивства брата. Усе складалося поступово: з дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання і бездумно стріляв птахів. У нього потроху зароджується жорстокість і безвідповідальність. Міг не нагодувати і не напоїти худобу, міг обдурити батьків. Був злий і людино ненависний. Усі були винні у нього. Він по-справжньому не любив ні батьків, ні брата. Брата він відкрито не любив, бо той намагався перевиховувати його, повернути до землі. Мабуть, основна причина такої поведінки була в коханні його до Рахіри, його двоюрідної сестри, напівциганки. Кохання це було якесь дивне і нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волі і здоровий глузд.

Убити Михайла - це була ідея Рахіри, точніше, вона виростила її своїми хитрощами в Савиному серці. Складові частини цього страшно го задуму: лінощі, безвідповідальність, жорстокість, майже садизм, нездорове кохання, заздрість, неповага до батьків і землі, відсутність принципів. І Сава вбиває Михайла.

Але земля не зробила Саву щасливим. Два роки вони жили з Рапірою не вінчані, потім повінчалися, але батьки навіть не прийшли на весілля. Сава втратив спокій, "його душа, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства була така? Важко сказати! Ніхто не слідив за об'явами тої предивної гри психічних струн". І Рахіра не зробила Саву щасливим: "вона випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а, стративши це, - стратив і себе самого..."