Друга половина XIX століття вибухнула сузір'ям жінок-митців. Часто письменниці використовували факти з власного життя у творах, показуючи образи "нових" жінок, їхній поступ нелегкими шляхами через рутинні форми життя, котрі так довго тримали представниць слабкої статі на відстані від культурно-громадських справ, внаслідок чого неможливо було розвинути природні здібності.

Найяскравіші жіночі образи в українському письменстві межі двох століть постали з-під пера видатної майстрині художнього слова Ольги Кобилянської.

Героїні Кобилянської виявляють усебічний і глибокий інтерес і до життя, до інтелектуального пізнання та творчості, до популярних ідей сучасності. Вони прагнуть стати повноправними та активними учасниками суспільного життя.

Так у повісті "Земля" Кобилянська через яскраві образи героїнь подає суто жіночий погляд на життя, мораль, кохання. Ми бачимо тут долі матерів: доброї, сердечної Докії, яка іде проти власної совісті, видаючи дочку за багатого нелюба; Марійки, у серці якої змагаються бажання забезпечити спокійну старість та відчуття своєї неправоти щодо Анни та Михайла.

Контрастними є образи двох дівчат, обраниць братів — Анни та Рахіри. Долі цих героїнь Кобилянської багато в чому схожі: обидві бідні, а значить, небажані наречені для сільських парубків; обидві не досягли цілей мрій у житті.

Скромна, цнотлива Анна, яка виявляла безмірну любов до людей і нещадну вимогливість до себе самої, викликає у читачів тільки позитивні емоції, почуття. Звичайно, щирий та чуйний Михайло не міг не помітити винятковості цієї дівчини, не міг не потягнутися до неї, як соняшник до сонця: "Він її любить. У неї немає ні поля, ні худоби, ні грошей, але він її проте любить". Пасербиця долі, Анна сприймає життя надто серйозно, навіть на весіллі не може віддатися безтурботним веселощам. Серед свого обмеженого оточення вона не бачить близьких за поглядами людей і мужньо несе хрест самотності.

Дівчина знає, що може покладатися лише на власні сили, тому постійно шукає заробіток. І при цьому бачить лише заздрість оточуючих. Та справедливість усе-таки існує, стверджує авторка. Анна знаходить рідну душу — Михайла, який так само, як і вона, прагне щастя, взаєморозуміння в парі. На жаль, доля не дозволила їм здійснити ці мрії про спільне щастя.

Героїня Кобилянської відзначається витонченістю, благородством натури, вродженою інтелігентністю, що підносить її, ставить вище свого середовища. І вже в цьому прихована глибока драма: ні люди, ні доля не хотіли оцінити, винагородити цю ніжну, високу душу. Лише Михайло зміг побачити та оцінити її внутрішню красу. Але Анна втрачає свого коханого, і, здавалося б, втрачає сенс самого життя. Проте подальше рішення дівчини одружитися з Петром є свідченням того, що людяне та світле не може бути потоптане.

Зовсім іншим є образ Рахіри: нахабна поведінка, безсоромні й цинічні репліки в розмові з Савою, аморальний спосіб життя. На відміну від Анни, Рахіра не переймається через убозтво: вона здатна на будь-який низький вчинок заради своєї користі.

Головною метою цієї героїні є збагачення, причому збагачення не шляхом сумлінної праці, а намагання розжитися на чужих ланах. Заради землі вона відкрито підмовляє Саву скоїти жахливий злочин. Попри всі підступні та злочинні вчинки, Рахірі та Саві не судилося розжитися на батьківських ланах: Івоніка залишив синові тільки половину хати і невеликий город.

Змальовуючи на сторінках повісті яскраві та контрастні образи, Ольга Кобилянська висловлює думку про те, що добро та духовна краса завжди будуть винагородженні у житті, а зло та користь будуть покарані. Письменниця вчить нас шанувати загальнолюдські цінності й переконливо доводить: якою б важкою не була людська доля, які б обставини не склались, треба завжди керуватися законами совісті, високими нормами народної моралі, не збиватися з дороги, освітленої сяйвом духовного досвіду багатьох віків цивілізації.