Мабуть, не створено й досі більш актуального й дискусійного, глибокого й вражаючого своєю проблематикою, всеохопного твору української літератури, ніж «Собор» Олеся Терентійовича Гончара. Не тільки про долю витвору козацького таланту розповідає в романі письменник, він торкається майже всіх проблем сьогодення. Так, сьогодення, бо написаний протягом 1963—1967 років твір сприймається як тільки-но надрукований.

Однією з найбільш детально розглянутих проблем у романі є проблема духовного розвитку людини. «Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги», — так характеризує героїв твору письменник. Це родина Баглаїв, Ягор Картатий, Ізот Лобода, Єлька, учитель Хома Романович, Костя-танкіст, Шпачиха. їм властиво «жити почуттям доцільності, почуттям безконечності». Духовність їхню вимірює собор своєю присутністю. Розуміють вони його красу і цінність, те, що він уособлює народну пам'ять, багатство. Ці мешканці Зачіплянки — нащадки тих козаків, яким «шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси».
Але є й серед них пропийдуші, ресторанні повії і гульвіси, байдужі до того, чиї вони діти. Такі, як Володька Лобода, «браконьєри-юшкоїди», «цупкорукий бригадир», деякі голови колгоспів стали «тяглом історії», живуть «і без сорому, і без пісні, і без Рафаеля». Тільки вони й можуть віддавати батьків до будинку ветеранів, зривати охоронні таблички з пам'яток мистецтва, ганьбити дівчат і жити за чужий рахунок. Не собор, а саме вони — «мотлох історії». Для них «нема Бога, крім кодексу». Задумується письменник, звідки беруться такі страшні люди, і дає відповідь: їх творить доба облуплених і зруйнованих соборів. Чи не тому й говорить Микола Баглай, що він з двадцять першого століття, аби відсторонитися від таких, як молодший Лобода.

Одним із перших письменників XX сторіччя Олесь Гончар відверто поставив екологічне питання, порушивши проблему збереження природи, збереження людського життя і здоров'я. Зачіплянка — металургійне селище, великий комбінат напирає на неї своїм громаддям, отруює її життя ядучою пилюкою агломерату, чорною сажею, димом коксохімівським смердючим, азотно-туковим, від якого листя на деревах жовтіє. «...Дими димлять у реальності, а фільтри існують у мріях ентузіастів», та якщо працюють над цим питанням такі, як Микола Баглай та його друзі, віриться, що вони його вирішать. «Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок планети і все життя дихати рудним пилом та газом... Легенями фільтрувати — це нормально?» — обурюється Микола.

Крім того, брудниться найпрекрасніший Дніпро, гине риба. Вболіває за природу й Ізот Лобода. Почув він, що хочуть лісове озеро осушити, і гнівно реагує: «Коли так далі піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається...»
Екологія душі й природи — цим гармонійним злиттям якісно підрівняється роман від усіх інших творів. Логічним продовженням попередніх стає питання, яке письменник ставить перед кожним із своїх читачів: як треба жити, заради чого треба жити на ісмлі? Найбільше мусить лякати кожного безвість забуття, безцільне існування, пройдена дорога життя «людиною-авоською», «пусто-цвітом». Словами своїх героїв закликає О. Гончар: «Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий... Зоставте ж слід... Не бляшанку від шпротів... не купу сміття, а таке, щоб людей радувало — близьких і далеких...»