|
|
Каталог
Собор як символ духовної краси людини в однойменному романі Олеся Гончара (твір)
Твір на тему: "Собор як символ духовної краси людини в однойменному романі Олеся Гончара"
У кожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації. Комусь
уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на башнях у
надвечір'ї, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церквами.
Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса —
відчуття величі і неповторності. Недаремно ж у давнину соборами називали
зібрання великої кількості людей для обговорення важливих питань
релігійного чи іншого значення. Отже, слово «соборність» (єдність,
єднання) є спорідненим до слова «собор».
Проблема збереження цінного історичного пам'ятника в романі
Олеся Гончара набуває громадянського звучання, бо цей образ уособлює
велич людини-творця, людини-воїна, людини-громадянина.
Побудований на згадку про козаччину невідомими майстрами, стоїть
собор, милує душу жителів заводського селища своєю архітектурною
довершеністю. Дивуються сучасники майстерності стародавніх умільців:
«Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, а все
він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!»
Доля кожного з персонажів роману більшою чи меншою мірою пов'язана із
цією спорудою. У ставленні до цієї архітектурної пам'ятки розкриваються
характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про
минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його
сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для
Івана і Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи собор — жива істота, яка
уособлює безсмертя цілого народу. Лише один розділ роману знайомить нас
із невтомним дослідником, ученим-етнографом, видатним істориком Дмитром
Яворницьким, але відбиток цього знайомства залишається в нашій пам'яті
надовго. Професор Яворницький ладен був пожертвувати життям заради
собору, захищаючи козацьку святиню від махновського розгулу. А хіба не
славним нащадком козацтва виявився Микола Баглай? Адже він зупинив
розгул бешкетників у приміщенні собору, мало не заплативши за це життям.
Микола Баглай і професор Яворницький утверджували невмирущу силу
народу, захищаючи цей історичний пам'ятник.
А Іван Баглай та його учитель Ізот Лобода примножили велич
народу своєю працею. Іван, перебуваючи у тривалому відрядженні в Індії,
допомагає металургам, при цьому спостерігаючи за тим, як у цій країні
шанують історію, як бережуть збудоване предками. Отже, він теж гідний
нащадок славного українського роду, бо у наших пращурів праця завжди
була в пошані.
На мою думку, найбільш досконало зобразив Олесь Гончар старого
металурга Ізота Лободу. Постать цієї людини ніби уособлює в собі
нерозривну єдність минулого, сучасного і майбутнього. У минулу війну він
разом з такими ж патріотами рятував Титана, навчив металургійній справі
не одне покоління робітників. За визначенням Лободи-сина у нього
«козацька волелюбна душа». Вийшовши на пенсію, Ізот Іванович став на
сторожі навколишнього середовища, охороняв Скарбне від браконьєрів. У
цьому вчинку поєднуються сучасне і майбутнє, бо робив він це в ім'я
прийдешнього. Ось і виходить, що все своє життя Ізот Лобода захищав
рідну землю, Вітчизну від батькопродавців, які «пів-України пустили на
дно, думали море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю
Україну смердить!..» Він не поодинокий у своїх уболіваннях.
Саме через ставлення до собору розкриваються характери і
Віруньки, і Сльки, і Шпачихи. Хоча всі три жіночі образи дуже різні за
вдачею і за віком, але є між ними і спільне: усі вони дуже тонко
відчували людську підлість і противились їй, але кожна по-своєму.
Шпачиха, ця непроста і незвична постать, зберегла в собі людяність, щоб
дати опір висуванцеві Лободі і цим стати на захист собору: «Звиняй мені,
Володимире, але не в той бік ти думаєш».
Вірунька — молода, сильна, вольова, смілива жінка. Вона відкрито
звинувачує Лободу у крадіжці таблички з собору. Віруньчина чистота і
вірність ніби знаходять підтримку з боку собору, у його стійкості.
«Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як
навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами
чорні індустрійні бастіони заводів...»
На Єльку собор спочатку навіював страх, потім — спогади про
ганьбу, і лише завдяки Миколі дівчина починає усвідомлювати і значення
цієї величі для людей, і свою значимість у світі.
Персонажі твору ставляться до архітектурної споруди залежно від
свого, світобачення, ерудиції, совісті, але приємно відзначити, що
порядних людей у світі значно більше, ніж негідників. Я сподіваюсь, що
більше піхто і ніколи не дозволить бюрократові розчерком пера знівечити
долю не тільки споруди, а й людини, і собори наших душ залишаться
незайманими.
|
| Категорія: Гончар Олесь Терентійович | Додав: slav4uk (09.01.2013)
|
| Переглядів: 739
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
