Вже з перших сторінок повісті перед нами розгортається селянське життя, переповнене рослинами й плодами, з його піклуванням про город та сад. Та це й не звичайний город, а цілий різнобарвний світ, поданий через сприйняття дитини. Мальовнича старовинна низенька хата, мов біла печериця, стара повітка, льох і тин, кущі смородини й малини, тютюн, морква, квасоля, вся присадибна рослинність у цвітінні й плодах не тільки переповнює город, а й свідчить про господарськість, охайність і особливу любов до вирощуваних рослин працьовитої господині — матері Сашка: "До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати."

У творі ми спостерігаємо притаманне віддавна українському селянинові прагнення естетизувати кожний день свого життя, кожну побутову річ, все навколо себе: "Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти..."

Природа у творі казкова, чарівна, вона живе своїм утаємниченим життям: небо, зорі, річка: "Прокидаюсь я на березі Десни під дубок... Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса!"

Юний оповідач — Сашко — з притаманною йому дитячою безпосередністю сприймає світ навколо себе, стає зачарованим мандрівником навколишнім світом. З природи черпає він натхнення для своїх фантазій: "Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. "Скинься, рибо", — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися", — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави", — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: "Явися на березі лев", появляється лев". Дитина відчуває просто містичне єднання з природою, коли її слово може породити зміни в живому світі навкруги, і вона насолоджується таким злиттям зі світом.

І коли дитина вирішує творити добрі діла, то перш за все бажання її спрямовані на природу: "Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви". Далі, дивлячись на ластівок, я подумав: "От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами та хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний та розказала Сусу Христу".

Малюючи колишні прекрасні й добрі часи, такий собі "золотий вік", дід теж пов'язує це із надзвичайним станом природи, не розділяючи світ людський і природний. Його розповідь про величезних комарів викликає добрий сміх, але й відчуття теплоти до цієї людини, що так любила світ: "А дід каже, що колись комарі були великі... На комарах він знається багато. Ціле життя чумакував по степах та годував їх..."

Краса справжнього єднання людини з природою відтворена письменником в образі діда Семена, який був, немов "...добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом... Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками..."

А от ще один спогад, що ілюструє злиття людини і природи, виражає любов до кожної рослинки: "Дід любив спати під дубом, перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді свої літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі — не переносити, та й ліси були густіші, трави — вуж не пролізе, хіба тепер трави!..."

Дослідники неодноразово помічали, що від часів Гоголя про Україну ніхто ще так захоплено й яскраво не писав. Вся "Зачарована Десна" осяяна любов'ю до природи, є гімном їй, укладу життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Довженкові притаманна висока філософія "сродності" людини й природи, з Богом створеним світом. Саме любов, проникаючи в серце людини, дає їй можливість побачити красу рідного краю, відчути Батьківщину як свою душу.

Саме в природі людина знаходить опору для свого існування. І для Довженка опоетизована земля його дитинства — це підґрунтя його існування, джерело натхнення. Після важких років випробувань митець немов виходить на берег материзни духовно оновленим, сильним, по-справжньому мудрим і наділеним почуттям глибокого гумору.