У "Зачарованій Десні" є епізод, коли дід Семен, синій від фашистських побоїв, стоїть на спустілих київських висотах і проклинає тих, хто кинув їх на загибель, і тих, хто загибель несе. Довженко вистраждав війну разом з українським народом, і всі його Твори про ту лиху годину — гучне, мов дзвін, прокляття війні. Та найбільше вразила його в саме серце доля жінки на війні.

Образи жінок сповнені трагізму й благородства. Олеся, яку в партизанському загоні за правду засуджують прилюдно, і ця красива, скромна, щира дівчина стоїть на поруганні, як символ України, розтоптаної та знівеченої. Тетяна Запорожчиха, яка береже честь і славу роду Запорожців. Але найвеличніший із цих образів, мабуть, образ Марії Стоян.

Страшна кіноповість "Мати". Дивитися її тяжко, читати — теж. Але треба разом із Довженком вистраждати з героями й очиститися, омити душу сльозами. Українська селянка, мати синів, що десь воюють і про долю яких вона не знає, Марія рятує двох льотчиків. Вони опинилися на окупованих фашистами землях і звернулися до неї по допомогу. Хіба могла вона відмовитись, незважаючи на смертельний ризик? Усі вони — її діти, вона Мати, вона захищає майбутнє ціною власного життя. Уже приречена на страту, переносячи смертні муки, Марія Стоян твердить одне: це її діти. Усе село мовчить, не зраджує героїчну жінку.

Смерть Марії Стоян страшна, її вішають на дереві. Але перед смертю жінка піднімається на висоти духу, до яких ніколи не звестися її катам. "Мати, що просила милостиню для дітей чужих", проста селянка, про яку має знати світ, бо світ повинен зрозуміти, що неможлива війна, яка вбиває чиїхось матерів. Бо всі ми чиїсь діти, усі жінки — чиїсь матері.

Пронизливі останні рядки кіноповісті "Мати": "Хай же знає весь світ, як висіли Ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій". Ці слова лунають як жагуче заперечення війни, насильства, як гімн Матері.