Коли читаєш кіноповість Олександра Довженка "Україна в огні", твоє серце переповнюють складні почуття. Це і глибока ненависть до фашистів, які намагалися знищити українську націю, знущалися, вбивали, палили, різали; це і велика вдячність українським бійцям, що зуміли витримати усі незгоди війни і перемогти ненависного ворога; це і несказанна гордість за наших українських жінок, які змогли пронести через усі нещастя та знущання свою велику любов до рідної Батьківщини, своє велике кохання.

Я пишаюся тим, що українська земля народжувала таких жінок, як Олеся Запорожець. Письменник навіть прізвище їй вигадав таке, яке б підкреслювало незламний дух наших предків. Здається, наче козаки-січовики поділилися з родиною Запорожців своїми силами, величчю і міццю. Тому і виховували дівчину батьки під стать принципам козацтва—витриману, справедливу, працьовиту. "Вона не була звичайною дівчиною". Олеся усе вміла робити, вкладаючи в працю свою душу. Талановитою дівчиною "пишалася вся округа". Адже і пісні вона співала "так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами". І вишивала вона такі рушники, що знаходилося їм місце навіть у європейських музеях. Була Олеся у всьому гарною — і вродою, і вихованням. Не дивно, що майже усі хлопці були закохані в цю дівчину. Проте легковажні хлопці розуміли, що Олеся навіть не погляне у їхній бік.

Дівчина сама обрала собі коханого. Наші бійці відходили, не витримавши натиску фашистів. Олеся вирішила навіки зв'язати свою долю з долею одного з них.

Бійці покинули село, і відразу до хати Запорожців прийшла біда. Батько повернувся з мертвим Савою, братом Олесі. Дівчина відчула спустошеність у своєму серці, наче тільки тепер зрозуміла, що таке війна. Біда не приходить одна: гітлерівці обирають батька Олесі старостою. Чоловік погоджується, знаючи, що він тепер зможе допомагати односельцям і партизанам, не викликаючи підозри. Лаврін складає список молоді, яку відправляють працювати до Німеччини. Щоб не накликати на себе підозру, доводиться внести туди і власну дочку. Лаврін тим часом намагається зв'язатися з партизанами, щоб визволити молодь від рабства. Але йому не щастить.

І ось уже Олеся, разом із своєю подругою Христею їдуть у німецькому поїзді, щоб стати рабинями. Дівчата намагаються втекти, але кілька їхніх спроб залишаються марними. Христяу відчаї, але Олеся не впала духом. Вона з тих дівчат, які будь-що намагаються знайти вихід із, здавалось би, програшної ситуації. Олеся вірить у свої сили, адже її завжди підтримують любов до Батьківщини і світле кохання до свого хлопця. Вона звертається до Христі зі словами: "Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ..." Дівчата намагаються боротися за своє життя, дуже хочуть повернутися на рідну землю. Христі вдається втекти, Олеся не змогла цього зробити, бо не вміла плавати. І тепер вона вже не людина, а справжнісінький товар на ринку рабів. Читаєш про це і дивуєшся, невже у цивілізованому суспільстві могло таке статися. Та нація, яка по усіх усюдах кричала, що вона є єдиною цивілізованою, є найкращою у світі, сама ж усе перекреслювала своїми вчинками.

Але Олеся не змирилася з положенням рабині. У серці цієї дівчини горів невгасимий вогонь волелюбства, великої любові до рідної землі. Вона не скорилася і знову намагалася втекти. На цей раз її спроба увінчалася успіхом. Опинившись удома, вона несподівано зустрічається зі своїм коханим. Але вона вже непросто Олеся. їй довелося стільки пережити і винести, що зовнішність її дуже змінилася — дівчина стала сивою. Але тільки зовнішність. Душа Олесі залишалась такою ж незламною, як і її воля. Це зрозумів Василь Кравчина, тому і сказав Олесі, що вона стала ще кращою.

"...Рано - вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи". Ця дівчина зуміла витримати усі незгоди і нещастя, послані їй долею, змогла винести чистими свої думки і помисли, стала ще кращою і духовно багатою після усіх випробувань, і вона не одна. Такими Дівчатами багата наша земля. На них, вона тримається й продовжує жити.